Анатолій Дімаров
Біль і гнів
© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2020
Біль і гнів[1]
Частина пята
Дорого обійшлася німцям, що хазяйнували в Хоролівці, смерть старого йолопа Крюгера. Комендант поніс свій запущений ішіас і пятдесят років прямо на фронт: у тісні та вонючі солдатські окопи. Начальник гестапо теж потюпав слідом: розжалуваний у рядові. Навіть ляндсвірт не втримався на зігрітій посаді, хоч він, здається, не мав ніякого відношення до цієї сумної події. А найбільше, звісно, дісталося поліції, бо стрілочник, як відомо, завжди винен: німці розстріляли всю охорону, яка чергувала в той час, коли Івасюта втік із увязнення.
Гайдукові теж світила петелька або й куля межи очі, бо чия кадра уколошкала Крюгера? Поки його тягали на допит, перевівся нінащо: тільки губи, та очі, та ще жовна на випнутих вилицях.
Утратив сон, з ночі в ніч вертівся на ліжку, важко зітхав. І все більш ненавидів свою половиноньку: спала, хоч би тобі що! Над головою вішатимуть очей не розплющить! Хіба візьме подушку та натягне на вухо, щоб не чутно було, як рипітиме шибениця
Ну, та цій завжди собаче весілля! Не стане його, Гайдука, одразу ж знайде інші обійми
Хвойда всесвітня!
Якось не витримав стусонув коліном у спину.
Олька зойкнула, зірвалася з ліжка.
Ти що?!
Нічого Гайдука аж за горло здушило. Стримався, щоб не заїхати ще й кулаком. Лягай досипай Кор-рова
Олька почухала спину, знову полізла в ліжко: тепла, розморена.
Спи, доки мене не повісили! докинув гірко Гайдук.
Як не повісили, то вже не повісять, озвалася позіхаючи Олька. Вмостилася, почмокала смачно і одразу ж заснула.
Гайдук на неї вже й дивитись не міг. Ображено сопучи, зсунувся з ліжка, взяв ковдру, подушку, пішов до канапи. Закурив, довго лежав, пропікаючи вогником темряву, блимав понуро. Скнів у безнадійних думках, ятрився образою на чорну німецьку невдячність, служив їм вірою і правдою, власного життя не жаліючи, а вони чоботом у душу!..
За віщо?
Одне й утішало, що не посадили одразу ж за ґрати. Може, все ж урахують його бездоганне минуле, самовіддану службу, а особливо дві медалі, що висять на мундирі: не за очі красиві їх одержав Гайдук, тричі ходив у самісіньке пекло, переповзав через кордон, ризикуючи щоразу нарватися на кулю прикордонника чи попастися чекістам до рук. І невідомо, що було б краще, бо тоді Гайдукові пригадали б усе: і банду і активістів повішених, і шпигунство на іноземну розвідку залишав на той крайній випадок Гайдук ампулу з отрутою: в комірець, в самий кінчик, щоб, як до лиха, то одразу вхопити у зуби
Повертався щоразу мов з того світу
А почалася війна теж довелося перебрати гіркого. Знов по цей бік, у більшовицькому тилу, з приймачем і ракетницею: вишукував цілі для літаків. Недосипав, недоїдав, помирав од спраги і втоми, ризикував щохвилини, бо спіймали б на місці й покінчили б; скільки разів вгризався у землю зубами, коли поруч, у темряві, тупотіли захекано й стривожені злі голоси боляче били у вуха: «Тут він!.. Тут!.. Пильніше шукайте!.. Звідси злетіла ракета!..»
Шукали. Проходили поряд, мало не топталися по ньому, а він лежав, уже й дихнути не сміючи, і, якби міг, то зупинив би і серце: боявся почують. І потім, коли небезпека минала, довго не мав сили покласти «вальтер» за пазуху: пальці аж прикипали до руківя розпеченого
А тепер що: до стінки і «фойєр»? По медалях, що самі й навішали? Ні, медалі зірвуть, як зірвав колись хреста німецький полковник з німецького ж таки офіцерика. Помах руки і людини не стало. Живий труп із білим, як крейда, обличчям. Покірна мішень для карабінів
Ех, життя, будь ти неладне!..
Ранок стрічав, мов давнього ворога: не чекав нічого втішного від наступного дня. Зодягався, випивав склянку міцнющої кави, плентав у поліцію чекати на черговий виклик до слідчого.
Телефонний дзвінок іноді лунав одразу ж, як тільки переступав поріг кабінету, а бувало, апарат мовчав аж до вечора. І невідомо, коли було важче. Сидів, як привязаний, хоч що робив, відчував отой телефон. Наче міну. Ось-ось візьме й вибухне. Ось-ось
Порятунок прийшов, коли уже й не сподівався.
Представник гестапо з Полтави, якого всі німці в Хоролівці чекали, як смертної кари, виявився Гайдуковим знайомим. Та не просто знайомим товаришем: в одній і тій же розвідшколі навчалися перед війною, поряд і спали, і їли. І в карцері якось разом сиділи, коли надумалися провідати місцевих дівчат.