Шаман був «білим» (себто добрим), беззубим, але вічно усміхненим телеутом[24]. Окрім відсутності зубів, те саме можна було сказати про його волосся і половину пальців правої руки. Також він не мав віку та імені. Перше втратив, як зрозумів, що даремно кожного дня готуватися з усією урочистістю до того, що ніяк не приходить до смерті. Друге він уникав називати Івану Краузовичу та тій решті людей, із якими регулярно спілкувався і яких можна було перелічити на пальцях його лівої руки, що зосталися. І невідомо було, з якої саме причини: чи лякається, аби не зурочили, чи давно вже сам забув своє імя, але соромиться це визнати й таким чином втратити його вже напевне. Адже допоки остаточно чогось не визнав воно і не до кінця трапилося, так би мовити.
І справді, як і пророчив його син, була в Івана Краузовича і телеутського шамана своя кімнатка. Навіть маленький будиночок. Такий, малесенький І навіть вічно кіптява в ньому. І коли сторонні мешканці Ашкітіма, на околиці якого розташовувався той будиночок, приходили за травами та настоянками до талеутського шамана, то неодмінно жаліли його. Бо ззовні той будиночок кімнатка з дахом та й годі видавався таким малесеньким і негодящим для життя, що й важко уявити гірший.
Насправді всередині все було не так жалюгідно, як ззовні, й Іван Краузович сам дивувався, як же всередині так може бути затишно і тепло, якщо екстерєр викликає співчуття в кожного, хто проходить повз? Не інакше як чари телеутського шамана
Ашкітім, себто Іскітім місто, що дістало свою назву в подарунок від тих самих телеутів, які мешкали тут здавна[25], стрімко розвивалося. І вже давно ті телеути, яких і так було дуже мало, не становили більшість населення. Однак традиції шаманства жевріли тільки серед них. Ніякі прийшлі вязні численних таборів ГУЛАГу, що виростали на теренах Сибіру, як мухомори, ані стахановці-активісти, що приїхали будувати Академмістечко в Новосибірську, на магічних навичках зцілення не зналися. І тому до старезного телеутського шамана нескінченним струмочком ходили хворі люди. Всі хотіли якось вижити в суворій природі: і колишні зеки Сиблагу, що не поспішали на «материк» (або «велику землю», як вони чомусь називали центральні райони своєї радянської батьківщини), і робочі Академмістечка, і прості мешканці Новосибірська, що розташовувався за тридцять кілометрів від Іскітіму, який ще в далекому пятдесят першому отримав статус міста районного значення.
Тож тим часом Іскітім (хоча серед прийшлого населення і вважалося, що він цінний тільки вапняком, який тут добувають) лишився батьківщиною вкрай маленької народності телеутів, і саме вони, ці дивні, майже магічні, алтайці невидимо надавали тій місцевості значущості.
* * *«То твої, Шановний Іване, тебе зреклися?» проказав, чмокаючи беззубими яснами, шаман. Він завжди називав Івана Краузовича «шановним Іваном», імовірно, на честь найвідомішого героя російських казок Івана Дурника. А сам себе величав «Дядею Стьопою». Професор лінгвістики і за сумісництвом колишній зек Іван Краузович довго не міг зрозуміти причину того прізвиська свого наставника. На початках, коли алтайський шаман із невеличкої народності талеутів його взяв до себе (ну, як узяв? Прихистив хворого ворога народу, який помирав і якого, нарешті, випустили з табору), Іван Краузович нічого не розпитував. Йому не до того було. Весь час мовчав, кліпав старими, підсліпуватими очима. Іноді їв юшку з маленьких сибірських кістлявих, але достобіса жирних рибок, назви яких не памятав.
Чи думав він про сина? Чи згадував він взагалі Київ? Та ні, звісно. Запитайте, шановні, у якій послідовності до приреченого і якимось дивом вижилого індивіда повертаються спогади. Про що він думає взагалі? Я чомусь більше ніж упевнена, якщо його близьким нічого не загрожує, він насамперед думає про себе. Закон самозбереження, що рухає всім навкруги. Потім виринають спогади із самого раннього дитинства. Того, ще нічим не захмареного. Коли й роздумів про навколишність з її правдою і кривдою не було. Не давав оцінок. І тільки за тим потроху ніби кораблі з туману, починають поступово з підсвідомості виринати спогади
Іван Краузович згадав родину. Малий Льоня з турботливою Настею на пляжі Київської Венеції[26]. Шахи, Шопен, розмови з колегами на теплому дніпровському пісочку про політику (але так, злегка, про те, що можна) і якийсь дивний ресторан на березі, назви якого колишній професор не памятав. Взимку він сердився харківська інтелігентка і за сумісництвом його дружина водила малого в театр Франка. Постійно. Навіщо ти сина постійно береш із собою на Карпенка-Карого[27]? Хіба йому це стане в пригоді в житті? Незабаром війна