Але бути у такий непевний час у професоровій квартирі на Шлосерґассе дівчина не могла. Їй тут стало задушно. Хотілося просто вийти на вулицю і навіть не зважати на вогку листопадову погоду.
Марія вийшла з будинку і попрямувала вулицею до Дунаю. Людей на вулиці було мало, лише десь попереду крізь легку мряку синів нечіткий силует якогось випадкового перехожого. Марія йшла, нікого не помічаючи, тому здригнулася, коли позаду почувся тупіт і сердитий вигук «Шайсе!»
Дівчина злякано відсахнулася. Поруч стояли, перебираючи ногами, коні, запряжені у фіакр, а фірман продовжував її вичитувати.
Вам жити набридло, фройлін? говорив він. Якщо хочете розпрощатися з життям, то вже краще з мосту в Дунай, але зараз вода холодна. Поки втопитесь встигнете застудитись. А ще краще захворіти цим проклятим грипом!
У мене там батько, тихо сказала Марія і відійшла вбік.
Вона уперше назвала професора Ревуцького батьком.
Дівчина хотіла було продовжити свій шлях, але фірман раптом змінив гнів на милість, одразу перетворившись на незлобного старшого чоловіка і добродушно сказав:
Сідайте, фройлін! Завезу вас!
Куди? запитала Марія. Я навіть не знаю, куди їхати.
Зате я знаю! Ви будете вже восьма, кого я завезу сьогодні до лікарні. Люди хворіють як мухи.
Фірман, напевне, хотів було сказати «і помирають», але, подивившись на тендітну постать незнайомої дівчини, вирішив обмежитись лише частиною речення.
У мене немає грошей, щоб вам заплатити, призналася Марія, на що чоловік махнув рукою.
Пусте, фройлін! сказав він. Скоро взагалі ніхто не захоче їздити на конях. Попридумували машин, щоб їх Сідайте, однаково їду на той берег.
Марія, дещо повагавшись, піднялася у фіакр. Фірман цвьохнув батогом, і коні зрушили з місця.
Дівчина була вдячна незнайомому чоловікові за його несподівану турботу. Ця турбота виявилася як ніколи потрібною їй саме зараз, коли Марія просто не знала, як поступити. Дівчині неодмінно хотілося бути поруч з професором. Їй здавалося, що вона обовязково чимось допоможе людині, що замінила їй померлих рідних і про яку вона сьогодні уперше подумала як про батька, але водночас памятала і застереження доктора Горбачевського уникати людних місць, щоб самій не заразитися. Буквально місяць тому вони з професором дізналися про смерть від «іспанського» грипу художника Егона Шіле, якого професор Микола Ревуцький категорично не сприймав, як і не сприймав модернізм його робіт, а Марія знаходила полотна принаймні вартими того, щоб на них подивитися. Шіле претендував на звання найвизначнішого художника Австрії після того, як навесні помер Ґустав Клімт, суперничати з яким за життя він навіть і не помишляв. Щоправда, насолоджуватися цим почесним званням йому довго не довелося. Через три доби після смерті від «іспанки» своєї вагітної дружини Егон Шіле помер також. Дивно, але ця звістка якось одразу примирила професора з модернізмом картин художника і водночас остудила до них Марію.
Ніхто не думав, що щось подібне доведеться пережити і їм.
Марія подивилася на вулицю. Столиця ще вчора величезної імперії, що простяглася від теплих вод Адріатики до боліт Волині, неначе вимерла, що виглядало дивно як на майже двохмільйонне місто. Надто багато нещасть навалилося на нього водночас: поразка у війні, зречення цісаря, той факт, що відтепер вони не Австро-Угорська імперія, а просто Німецька Австрія, і їхня доля вирішується за сотні кілометрів звідси без їхньої участі.
А тут «іспанка»!
Фройлін, я ось що вам скажу: вам не варто їхати до лікарні, несподівано озвався фірман, і Марія здригнулася.
Фіакр їхав мостом Нордбрюке. Внизу сіріли свинцеві води Дунаю.
Відвезіть мене на Постґассе, попросила Марія.
А що там?
Церква.
Фірман обернувся до дівчини.
Ви з Галіції? здивувався він.
Так, а звідки ви дізналися?
Тільки на Постґассе є церква, куди ходять русини Галіції. Що ж, можливо, зараз це єдине місце, куди і варто піти у такий час!
Церква святої великомучениці Варвари була єдиною греко-католицькою церквою Відня. До того ж вона відрізнялася від інших подібних церков хоча б тим, що не була круглою і не стояла окремо від сусідніх будинків. Спочатку це був конвікт гуртожиток для семінаристів-єзуїтів, але наприкінці XVIII століття імператриця Марія Тереза подарувала це приміщення греко-католикам, а ті, зрештою, зробили з нього церкву.