Всего за 119 руб. Купить полную версию
Капітан про себе відзначив слушність слів Павловського.
Тобто ніяких ексцесів?
Та було якось, коли спиляли межевий стовп, але то було один-єдиний раз і якісь бахурі, то я навіть нічого не став робити. Інше погано.
Погано?
Так. Я тут один поляк. Навіть поговорити немає з ким. Лише Зося. А так хочеться посидіти в культурній компанії!
А вчитель мови? Він не заїжджає?
Пан Тадеуш живе далеко звідси, бував пару разів, але ми просто не маємо про що з ним говорити. Він вчений, я
Єжи Бонковіч-Сіттауер деякий час помовчав.
Не буду тебе даремно обнадіювати, Адаме, але справи не такі вже добрі, нарешті мовив він. Сейм збирається призупинити військове осадництво, і там уже подумують над тим, щоб дозволити купувати землю в східних кресах не тільки полякам, а й особам іншої національності, не всім, певно, але тим, які не були покарані за злочини перед польською державою.
Вражений почутим, Павловський зупинився:
І як це відібється на нас?
Ніяк! Щодо вас нічого не зміниться, можливо, матимеш сусіда-русина. Може, навіть знаєш, хто то буде!
Відповідь Павловського здивувала.
Знаю! Ось! Він показав на хутір Кандиб. Вже давно приглядається до мене!
Проти нас воював? допитувався Єжи.
Спершу так, а потім був з нами під Замостям.
Ну, то не страшно! Якщо не хочеш, щоб твоїм конкурентом (зараз у нас популярне це слово) був твій теперішній сусід, можна пригадати йому все!
Капітан мерзлякувато повів плечима.
Холодно, одначе! сказав він.
Тоді запрошую пана капітана до будинку! Зося вже зачекалася з гербатою!
І вони заспішили назад.
2
Двері купе прочинилися, і в просвіті виникла постать провідника.
Прибуваємо за півгодини! повідомив він.
Ольга здригнулася. Усі ці довгі роки вона чекала цих слів, в голові продумувала всі варіанти, коли почує їх, а коли вони нарешті були сказані, промайнула звичайна думка. «От і все! Це сталося!»
В купе Ольга Басараб від Перемишля їхала сама. Від самого Відня її супутницею була її товаришка по роботі в уряді в екзилі. З Оксаною Гаврилюк вони працювали останні два роки, а коли Євген Петрушевич розпустив уряд і в травні відбув до Берліна, вони удвох залишилися ще на два місяці треба було закрити всі фінансові справи бухгалтерії, щоб не зосталося нічого.
Останній рік вона тим і займалася, що закривала фінансові справи. Спочатку це був Гельсінгфорс, потім Стокгольм і нарешті Карлсбад, куди вона їздила у складі посольства ЗУНР. Всюди їй довелося ліквідовувати фінансову згадку про Західноукраїнську Народну Республіку. Невелика честь, але вона була і серед тих, хто ліквідував саму ЗУНР.
Останнє її «досягнення» стало надто болючим, особливо враховуючи ту обставину, що новій державі вона віддала все і не тільки від листопадового чину 1918 року. Захоплення влади першого листопада не відбулося б, якби чотири роки перед тим з таких же молодих, як і вона, хлопців не постали Українські Січові Стрільці. Ольга зітхнула. Вона вкотре згадала обличчя Дмитра, свого майбутнього чоловіка, коли йому не пощастило вступили до лав УСС. Чесно кажучи, Ольга так і не зрозуміла, яким принципом користувалися стрілецькі очільники, відбираючи з десятків тисяч добровольців тих, хто потім став січовиком: відмовляли, здавалося, найбільш підготовленим і давали «добро» тим, кому б ще належало чекати свого часу. Дмитро Басараб належав до перших. Отримавши відмову, він, звичайно, засмутився, але це, зрештою, дозволило їм одружитися. Щастя тривало недовго. Вже за тиждень прийшла повістка до армії, і вони розлучилися. Як виявилося, назавжди. Полк, до якого приписали Дмитра Басараба, півроку перекидали з одного міста в інше, шукаючи, де можна його прилаштувати, аж поки в Альпах зявився новий фронт Італійський. І треба ж було так статися, що інфантерист Дмитро Басараб зустрів свою смерть у першому ж бою!
Досі дивно, як вона тоді не збожеволіла! Добре, що тоді поруч була Стефа Савицька, подруга, з котрою перед війною у Львові ділили квартиру на вулиці Виспянського. Ольга стала одним з організаторів першої жіночої чоти Українських Січових Стрільців, спізналася з тодішнім депутатом австрійського парламенту Євгеном Петрушевичем. З ним вона і колесила Європою. Його, зрештою, і зрадила.
Ользі важко було виділити той проклятий тиждень і день, коли вона зрозуміла, що Диктатор втратив відчуття реальності й продовжує жити минулими ілюзіями. Навіть тоді, коли Петрушевич дізнався про захоплення поляками останнього метра Східної Галичини, він не втрачав надії, що це тимчасово і великі держави змусять Польщу виконати свої зобовязання. Ольга бачила, що опонент Диктатора Симон Петлюра попри своє взагалі-то неприязне ставлення до ЗУНР, усе ж реальніше ставиться до подій і не будує повітряні замки на пляжному піску, але навіть це не змусило її пристати до Головного Отамана його договір з Пілсудським щодо Галичини жінка пробачити не могла.