Ти хоч не сказав, що не будеш?
Та я взагалі ще нічого не сказав!
Ну, хоч то добре! Навіть і не думай! Так і всьо! Якщо не можна силою, то хоч так поборемо Павловського! Видів, як розвернувсьи? Навіть у Семка Кандиби настрій впав, коли зовидів трактор.
Це сталося минулої осені, коли після жнив селяни почали помаленьку готувати поля до зими. У Перетині по декілька коней мали всі, за винятком лише Солтисів, які могли похвалитися лише однією конячкою та й та вже доживала своє. Тоді Олекса саме був у Кандиб. Вирішили у спілку (чи після сьогоднішньої розмови сказати «у кооперацію») виконати цю загалом приємну, але важку роботу. Саме тоді до їхніх вух долинув монотонний металічний звук, який наближався. Обидва залишили свою роботу і вийшли за браму. Дорогою досить швидко наближався гуркочучи чудернацький трактор. Такий Семен бачив уперше, хоч і цікавився подібною технікою. На тракторі гордовито возсідав Адам Павловський і поважно, навіть зневажливо, дивився на перетинців. Звичайно, сам він не сидів за кермом, лише збоку, кермував трактором якийсь невідомий, але те, що трактор їде саме до осади, сумнівів не було.
Обдавши Олексу з Семеном вихлопними газами, трактор проїхав мимо до відновленого Павловським межевого стовпа з написом «Osada Peretyńska». Олекса встиг прочитати на тракторі «Fordson-F».
Як виявилося пізніше, трактор, що його пригнав на свою господарку Адам Павловський, йому не належав. Це була власність Союзу осадників, котру віддавали в оренду на час осінніх чи весняних робіт. Тим не менше, це надовго зіпсувало настрій не одному лише Семенові Кандибі.
Але Андрій поки що так остаточно й не вирішив, чи згоден він пристати на пропозицію отця Петра Лісовича. До того ж його ще чекала важка розмова з Мартою, котра певне не захоче відпускати його від себе.
Хоч і на місяць, і тільки до Львова
Не було на хрестинах, хоч і запрошували, Семена Кандиби з сімєю. Не піти до Вальків у Семена була поважна причина: з Америки до нього саме приїхав молодший брат Іван. Ще до війни, перед смертю батька Ілька, зрозумівши, що, поділивши батькові морґи, вони нічого доброго не добються, Іван зібрав свої нехитрі збереження і разом з іще двома молодими чоловіками із сусіднього села подався за океан. Довгий час про молодшого брата не було жодної звістки, Семен навіть почав подумувати, чи не сталося з ним щось страшне, аж два роки тому несподівано надійшов від нього лист, де Іван повідомляв, що живе у Чикаго, працює на заводі «Форда», навіть одружився з такою самою емігранткою зі Станіславова і став батьком двох дочок.
А цієї весни, якраз на Великий піст, Іван Кандиба несподівано для Семена приїхав додому, давши зрозуміти старшому братові, що він зовсім не планує відібрати у нього батькову землю, а обовязково повернеться до Америки до сімї. Щоправда, Семен одразу зрозумів, що селянин з Івана ніякий: одягнутий у модний незвичний у селі костюм, поверх якого накинуте дещо світліше пальто і такого ж відтінку капелюх, молодший брат зовсім не був схожий на людину, котра скучила за плугом.
Звичайно, хутір Кандиб у ці дні перетворився на прохідний двір, адже з «гамериканцем» захотіли поговорити чи не всі у Перетині, але Семен поставився до цього спокійно. Коли ж підійшов час молодшому братові повертатися, Семен вирішив останній вечір провести з ним, навіть відмовившись від запрошення Вальків.
Довго у хаті Кандиб того вечора не гасло світло! Здавалося, що за всі попередні дні, коли Іван гостював у батьківській хаті, вони з братом так і не наговорилися й вирішили наздогнати згаяний час. Ніхто не знав, коли знову вони зможуть отак поговорити і чи відбудеться це взагалі, тому брати намагалися не забути нічого й нікого.
А у той самий час, коли шваґер Андрій Валько вирішував, як йому правильно поступити, Василь Мороз також стояв перед вибором, і причиною цього був саме Іван Кандиба. Одного вечора, коли у Кандибів були тільки свої, заокеанський гість розповідав про свої поневіряння американською землею. Хоч Іван і говорив про них з певним смутком, все одно життя там виглядало значно легшим, аніж тут, у селі. Коли ж мова зайшла про роботу на величезному автомобільному заводі і про якийсь незнайомий «конвеєр»[1], Василь остаточно загорівся бажанням побачити це наяву.
Тим більше що, маючи намір одружитися з Марією Білецькою, йому слід було думати про те, як прогодувати сімю. Він не був у захваті від того, щоб поселитися у садибі Білецьких, де його майбутній тесть знову взявся за своє, а ділити землю з братом Олексою також бажання не було. Залишалося одне: заробити гроші й самому купити землю і поставити хату. Америка здавалася Василеві Морозу ідеальним варіантом.