Називайте мене Антін Крезуб. Очолюю відділ розвідки Начальної команди.
Так, мені повідомили про вас! відповіла Басараб і, побачивши здивоване обличчя прибульця, виправилася: Ну, не про вас особисто, але про вас.
Зрозуміло! Я довго не буду вас затримувати, пані Басараб. Скажу лише, що ваша робота в амбасаді високо оцінена Головним Командантом Української Військової Організації. Природно, ми зацікавлені у тому, щоб наша співпраця тривала й надалі.
Що конкретно вас цікавить? запитала Ольга.
Вона вже була готова до нової роботи.
Розвідувальний апарат УВО зацікавлений в отриманні якнайповнішої інформації щодо польських військових сил, їх розташування на своїх та сусідніх територіях, чисельного та особового складу, військового діловодства, мобілізаційних планів, характеристики польських офіцерів у кожному полку, говорив Крезуб.
Ви гадаєте, це мені під силу? здивувалася Ольга. Я лише скромний бухгалтер!
Антін Крезуб усміхнувся.
Те, що бухгалтер, не заперечую, але аж ніяк не скромний. Завтра зранку ви вирушите до будівлі нафтової компанії, якій конче потрібен досвідчений бухгалтер. Наші люди вже стомилися відмовляти різним претендентам, але вам не відмовлять однозначно, говорив він. Таким чином ви, пані Ольго, отримаєте засоби для прожиття, а заодно матимете змогу подорожувати усією Польщею.
Ольга не могла не відзначити зручність такого розкладу.
Хто про мене знає? поцікавилася вона.
Про вас знаю я!
Мій брат Северин Він знає?
Вашому братові відомо, що я вчитель історії і маю певне відношення до Січових Стрільців та УНР. Зрештою, це відомо і польській поліції. Як бачите, жодного натяку на те, що я воював проти Речі Посполитої. Зрештою, я проти неї і не воював. Природно, я забажав з вами познайомитись. Після того як ви влаштуєтесь на роботі, ми зустрінемось із вами ще раз. Я зателефоную вам сюди і назву будь-яку годину. Наприклад, скажу, що чекаю вас о десятій годині пятнадцять хвилин. Це значить, десятого числа о третій годині дня я буду в харчовій крамниці по вулиці Генінга. Це паралельна звідси вулиця. Там ми і зустрінемось.
Антін Крезуб підвівся.
От, власне, і все! сказав він. Зараз відпочивайте, а завтра зайдіть ось за цією адресою.
Гість швидко написав на аркуші паперу два слова.
Про вас там знають!
Він подав аркуш жінці.
Не проводжайте мене! До зустрічі, пані Ольго!
Крезуб елегантно уклонився і залишив Басараб саму. Вона чула, як гримнули вхідні двері, але не спішила їх зачиняти на ключ. Ольга звикла, що у Відні вона могла сміливо забути зачинити двері і не боятися, що до квартири хтось зайде. Їй довго довелося призвичаюватися до того, що для віденців існує лише дзвінок, у який належить дзвонити. Якщо ніхто не відкриває, то цьому є два пояснення: або нікого за дверима немає, або тебе не хочуть бачити. Що ж, тепер доведеться звикати до протилежного.
І Ольга підвелася, щоб зачинити за несподіваним відвідувачем двері.
3
Якось у перших числах серпня Василеві Морозу прийшов лист. Дивно було те, що відправником був консулат Зєднаних Держав Північної Америки[2] у Варшаві. У Морозів саме зібралися всі свої: і Вальки, і Кандиби святкували обжинки. Обережно, як велику цінність відкривши конверт, здивований Василь дістав складений удвоє аркуш. Розгорнувши його, він побачив зверху розпростертого орла не такого простецького, як на польському гербі. Текст був написаний латинськими буквами, але був не польський. Щоправда, деякі слова виявилися знайомими. Присутні за столом розібрали лише «Vasyl Moroz» та «Ivan Kandyba». Першим здогадався у чому річ Семен.
Та то ж наш Іван обіцяв тобі виробити дозвіл на виїзд! вигукнув він.
Про те, що молодший брат має намір поїхати в Америку на заробітки, в родині знали, але про себе сподівалися, що нічого з цього не вийде. Ще під час перебування Івана Кандиби в Перетині Василь домовився з ним, що той спробує забрати його до себе, але відтоді минуло чотири місяці і юнак вже почав думати, що молодший Кандиба забув про нього. Тепер же зясувалося, що американський консулат надто довго вирішував, чи давати йому карту вїзду.
Тепер Василеві залишилося отримати паспорт і назбирати «157 і пів доляра на подорож та 25 долярів на кошти перших днів побуту». З цього всього саме гроші у Василя були. Їх спеціально залишив йому Іван Кандиба, дізнавшись про бажання юнака піти його дорогою. Якби справа не вигоріла, то гроші залишилися б у Семена.