До того, як Фройд створив психоаналіз, вважали: якщо людина нервова (nervous), то, мабуть, щось негаразд із її фізичною будовою, хоча це й неможливо підтвердити під час огляду. Пацієнти, які скаржаться на різноманітні болі, специфічні відчуття, хворобливі страхи та навязливі думки, що не мають фізичної підстави, завжди становили більшу частину випадків. Тому американський лікар доктор БірдXIII зробив висновок: якщо в таких випадках фізичний огляд нічого не виявляє, то неодмінно має бути щось негаразд із їхніми нервами. Отже, він назвав весь клас таких випадків неврастенією, тобто слабкістю нервів. Хоча тут насправді про «слабкість нервів» ідеться не більше, ніж у випадках, коли люди на подібне не скаржаться. Однак доктор Бірд вважав: якщо немає виявлених проблем із серцем чи легенями або інших органічних розладів, які б пояснювали скарги пацієнта, тоді слабкими мають бути саме нервові волокнини. У разі неврастенії використовували багато різних засобів, але лікування було суто симптоматичним. Тобто, якщо пацієнт був збудженим, ліки його заспокоювали, якщо млявим чи пригніченим вони його стимулювали. Проте, хоч би якими були засоби, пацієнти не одужували. Вони приймали прописане, але знов поверталися до лікарів, що дратувало і тих, і тих. Можу сказати, що на це скаржаться майже вісімдесят відсотків пацієнтів, які консультуються в лікарів, принаймні на це вказує досвід багатьох консультантів. По суті, вони й представляють той чималий клас пацієнтів, з якими ми маємо до діла в клініках, диспансерах та приватній практиці. Звичайно, їм якось допомагають, але завжди лише тимчасово. Багато років тому, коли я працював у пяти різних клініках і диспансерах Нью-Йорка, я мав справу з пацієнткою, що була знайома з ними усіма. Я лікував цю жінку у Вандербільтській клініці, а потім ми перетнулися в диспансері Бельвю. Вона виглядала винною та присоромленою та, намагаючись виправдатися, стверджувала, що ліки, які вона отримала від мене в першій клініці, більше не діють. Отже, такі пацієнти змінювали шпиталі один на інший, як вони, направду, роблять це й тепер.
Приблизно 1880 року проф. Гайнрих ЕрбXIV з Гайдельберзького університету відкрив терапевтичні властивості електрики. Невдовзі почалася справжня лихоманка її використовували й під час лікування, й з діагностичною метою. Кожного нервового рано чи пізно ініціювали в містерії електричного шоку, а коли звичні форми електричного розряду виявлялися неефективними, вигадували нові. Проте в найліпшому випадку таке лікування було лише формою навіювання. За кілька тижнів пацієнт повертався з новими недугами. Електрика може викликати тимчасове поліпшення, але вона ніколи не лікує. Трохи електрики, доза ліків, холодна ванна чи масаж можуть трохи допомогти, але скажу не вагаючись, що я ніколи не бачив хронічної хвороби, що її вилікували в такий спосіб. Проф. Фройд, як й інші практики того часу, звертався до всіх засобів, які були в його розпорядженні, але результати були невтішними.
Саме тоді Фройд прочитав про паризького професора ШаркоXV, який експериментував із гіпнозом. Шарко зясував, що він може загіпнозувати істеричну жінку навіяти їй симптом іншої особи й пацієнтка матиме цей симптом. Інакше кажучи, він наполягав, що істеричні симптоми можна навіяти під час гіпнозу, і якщо їх можна навіяти, то їх можна також усунути за допомогою гіпнозу. Принагідно дозвольте сказати, що гіпноз не такий уже дивний і таємничий, яким його зазвичай уявляють. Не думайте, що особу можна загіпнозувати volеns nolens на манір, який демонструють на водевільних сценах. Нікого не можна загіпнозувати проти волі. Проте, поза сумнівом, якщо людина воліє цього, зазвичай її вдасться загіпнозувати. Експерименти Шарко дуже швидко стали широковідомими в науковому світі. Щойно Фройд дізнався про ці нові досліджування, він полишив свою практику, вирушив до Парижа та став одним з улюблених учнів Шарко. Він працював із ним приблизно два роки.
Розмовна терапія
Повернувшись до Відня, Фройд одразу вирішив застосувати свої знання до лікування неврастенії. У нього був старший друг доктор БроєрXVI, видатний учений, який, завдяки своїм досягненням у науці та медицині, викликав виправданий інтерес і був визнаний у Європі. Звичайно, він дуже хотів дізнатися все про роботу Шарко й після того, як Фройд розяснив усе, що він зауважив під час роботи невролога з істерією, Броєр почав описувати надзвичайно цікавий випадок. Він розповів своєму молодшому другові про розумну та витончену жінку, що страждала на тяжку істерію. Вона лікувалася в найвідоміших європейських неврологів, але зрештою повернулася до Броєра свого сімейного лікаря. Одного дня пацієнтка сказала йому: «Док. Броєре, якби ж Ви лише дозволили мені поговорити з вами і я змогла б розповісти, як виникли мої проблеми, гадаю, це могло б допомогти». Док. Броєр був дуже співчутливим і сказав їй не зволікати. Спершу вона розповідала про свій параліч, але дуже швидко наблизилася до найінтимнішого змісту історії свого життя. Пацієнтка говорила й говорила з усе більшим почуттям, тому, коли він дуже делікатно й по-дружньому нагадав їй, що її час вичерпано, вона попросила дозволу прийти ще. Щоразу, коли вона приходила й годину виговорювалася, їй ставало значно краще. Пацієнтка назвала це «розмовною терапією». Вона наполегливо просила просто з нею поговорити, розповідала лікарю про виникнення кожного симптому, про свої страждання й найінтимніші переживання, а також про деякі сни. Вона говорила речі, про які лікарі зазвичай не думають і не бажають слухати. Це забирало багато часу, але він прагнув їй допомогти. Пацієнтка викликала симпатію в Броєра, він почав співчувати її емоційним проблемам, а вона один за одним втрачала симптоми. Броєру це видавалося дивним, адже він призначав цій жінці всі види ліків, а інші лікарі холодні та гарячі ванни, а також електрику. Утім, тепер їй ліпшало лише від того, що вона приходила й щось розповідала.