Вік модерної, чи сучасної психіатрії налічує приблизно двадцять пять років, навіть менше. Однак треба зазначити, що й набагато раніше роблено окремі спроби розсудливо та науково досліджувати наш предмет, відповідно ми маємо чимало наукових досягнень у вивченні кататонії VIII та інших психічних хвороб. Проте дотепер у більшості сучасних книжок манію й меланхолію трактують так, ніби вони самодостатні хвороби. Сьогодні нам, звичайно, відомо, що меланхолія чи манія це не хвороби. Так само хибно було б назвати хворобою кашель. Усі ми знаємо, що кахикання це лише симптом хвороби, а не її сутність (entity). Інакше кажучи, хтось може кахикати, бо хворіє на туберкульоз, однак це може бути й звичайна застуда. Те саме з манією. Жодна форма божевілля не оминає періоду так званої манії. Утім, це лише симптом. Отже, як ви бачите, симптом сприймають як хворобу, й це спричиняє купу непорозумінь. Якось мені трапилося побачити на диво різні діагнози в історії хвороби одного пацієнта, що його лікували в різних психіатричних лікарнях: 1880 року пацієнту діагностували манію, за два роки меланхолію, за три знов манію, а за пять років чоловік помер від розмякшення мозкуIX. Це сталося лише тому, що лікарі й гадки не мали, що з ним робити, й це досі стосується звичайних практиків, особливо лікарів, які отримали освіту за старого режиму.
Сучасну науку про психічне започаткував професор КрепелінX у свій гайдельберзький період. Він був учнем видатного психолога ВундтаXI, який відкрив, що божевільним людям притаманні характерні особливості не лише під час проявів їхнього патологічного сприймання, але й упродовж усього перебігу хвороби. Крепелін зробив для психічних хвороб те, що ВірховXII зробив для патології. Останній наполягав на тому, що для правильного діагностування хвороби треба знати напевно, який вигляд має вражений орган. Наприклад, досліджуючи хворі легені, Вірхов зясував, що ті мають певні характерні особливості. Утім, звичайно, визначити справжню причину легеневої хвороби до того, як почали використовувати мікроскоп, було неможливо. Адже хвора легеня може на неозброєне око видаватися туберкульозною, але після вивчення та порівняння під мікроскопом може виявитися, що це не так. Психоаналіз це мікроскоп для психічних хвороб. Роками не було жодної спроби зясувати, про що говорить пацієнт, а якщо він геть нічого не говорить, то що це означає. Адже раніше, коли пацієнт лягав до шпиталю, достатньо було зафіксувати, що він тупий, дурний і недоумкуватий. Хоча між усім цим немає великої відмінності. Працюючи у державній лікарні, я мав змогу переглянути відомості про стан пацієнта за двадцять років. У записах за 1882 рік я побачив таке: «пацієнт тупий, дурний та недоумкуватий», потому, за кілька років: «пацієнт недоумкуватий, тупий і дурний» тощо, аж поки вони не вичерпали усі можливі перестановки та комбінації, а останній запис підсумував: «пацієнт раптово помер».
Робота Крепеліна, яка так чи так була здебільшого представлена тут завдяки зусиллям Адольфа Маєра, помітно поліпшила ситуацію. Регулярно почали фіксувати первинні психологічні дані; усебічно описувати кожну історію й звертати особливу увагу на загальну поведінку пацієнта. Ми занотовували все, що пацієнт сказав та зробив, чи виявляв певні нахили до галюцинацій, а чи до марення, наприклад, як буває тоді, коли себе вважають скинутим із трону Імператором Японії, або й просто байдужість до свого оточення. Також ретельно випробовували інтелект пацієнта, орієнтацію та память і, що найважливіше, піддавали прискіпливому фізіологічному та неврологічному оглядові. Лише після цього дослідження наважувалися на діагноз. І усе-таки, якщо переглянути кілька історій щодо однієї нозологічної одиниці (disease entity), скажімо, dementia praecox, одразу помітно, що немає двох цілком однакових випадків. Утім, Крепеліна та його школу ніколи не цікавило, чому буває так, що пацієнт А має слухові галюцинації чує, ніби жінка кличе його на пестливе імя, пацієнт Б чує, як дитина кричить «мамо», а пацієнтці В ввижається, що до неї говорить чоловік. Зясувати це не було жодної спроби, аж поки проф. Фройд не оприлюднив результати своїх перших досліджень так званих граничних випадків психічних хвороб.
Наприклад, тепер, розглядаючи природу галюцинації та марення, ми бачимо, що існує конкретна причина, чому та чи та жінка, сидячи в кутку лікарняної палати, пестить і говорить до ляльки, змотаної з ганчірок та газет, так, наче це її дитина. Дослідивши її життя, зазвичай ми дізнаємося, що бідолашна збожеволіла, втративши своє єдине дитя. Водночас, розглянувши випадок жінки, що, так би мовити, говорить сама до себе, ми, радше за все, зясуємо, що вона звертається до особи, за якою сумує. Наприклад, я пригадую, як одна пацієнтка тривалий час розмовляла зі своїм уявним нареченим. Завдяки аналізу нам вдалося зясувати, що у весільний день, коли зібралися всі родичі та гості, він не прийшов, залишивши їй короткого листа. Звісно, що повернувшись додому, всі його гірко лаяли й лише вона намагалася захистити. Спантеличена дівчина просто не могла уявити, що він не прийде, тому благала людей зачекати, й ті чекали годинами, але наречений так і не зявився, аж раптом вона кинулася до дверей запевняючи, що чує як він до неї говорить. Відтоді вона в божевільні.