Не минуло і трьох місяців, як Леонід уже літав на «Іл-76» як бортінженер. Курсували з Києва в Москву, Мурманськ, Тюмень і Ташкент. Тепер це був не зіпсований алкоголем екіпаж Шевчука. Тут у Гайдамаки навіть послідовники зявилися: у години відпочинку вони пили не горілку, а ароматний зелений чай 125 і вели тривалі бесіди про життя-буття
Один із флігелів на подвірї будинку по вул. Хорива, 2-В, Київ, серпень 1977 року
Коли у двері подзвонили, Веніамін Матвійович сидів в улюбленому глибокому кріслі біля ретельно затягнутого марлею (від комарів і мух) вікна і гортав-читав газету. Доки він вибрався з глибокого, місцями продавленого аж до пружин крісла, доки вдягнув капці й дочалапав до дверей, його взяли сумніви: а раптом почулося?! Може, то у вухах задзвеніло адже за дверима було надто тихо
Та варто було почалапати назад, як з-за дверей пролунало приглушене:
Веніаміне Матвійовичу, відкрийте, будь ласка. Це я, Спартак.
Мугикнувши під ніс щось нерозбірливе, він відчинив двері. Коли сусідський підліток увійшов до квартири, спитав лише одне:
Ти знав, що я вдома, чи просто так сказав?
Знав, звісно.
А звідки?
Та ще надворі перебуваючи, побачив крізь марлю краєчок газети над підвіконням. Отож зрозумів, що ви сидите в улюбленому кріслі біля вікна й читаєте газету.
А може, я заснув?
Ні-ні, тоді б газета не стирчала вертикально і я б нічого не побачив. Просто треба було дочекатися, поки ви до дверей підійдете, ото й усе.
Веніамін Матвійович замислено пожував губами й іронічно мовив:
Ач який спостережливий То чого ж тобі треба, Спарику?
Він прекрасно знав, що хлопчина терпіти не може, коли його отак називають, проте утриматися від глузування не міг. Спартак завжди був не за віком розумним, надмірно логічним і занадто спостережливим. Діти в його віці такими не бувають просто не повинні бути! Тому Веніаміну Матвійовичу завжди хотілося дражнити, так чи інакше підюджувати маленького розумаку, намагатися вивести його з рівноваги і показати істинну, притаманну його дитячому віку мармизку. Ось і зараз
Мені потрібно, щоб тітка Дора чи тітка Брушка позичили мідний тазик для варення. Мама Гатя дуже просить.
Ну так, звісно: від «Спарика» у малого помітно тіпнулися губи, проте в іншому він залишився незворушним. От же ж удавальник!..
На жаль, моя Дора поїхала до Охтирки до знайомих. А мама на базар пішла, її також немає вдома.
А хоча б Рина є?
Рини також нема.
А хіба ви не можете позичити мені тазик? Це ж лише позичити
Про те, що у сімейства Різберґів є старовинний мідний тазик, в якому дуже зручно варити варення, знали всі сусіди з їхнього двору. Знали аж з повоєнних часів, коли мати Веніаміна Матвійовича тітка Брушка варила в ньому на продаж іриски та козинаки, а її чоловік одноногий інвалід війни Матвій Янкелевич збував саморобні цукерки через інвалідську артіль «Солодке життя». Давно це було, ох і давно ж!..
Тепер же тітка Брушка мирно доживає свій вік, Веніамін Матвійович працює на заводі Ломоносова[3], його дружина тітка Дора на меблевій фабриці, їхня старша дочка вже заміжня, молодша Рина навчається у Київському художньому технікумі[4]. Однак про знаменитий мідний тазик Різберґів і досі памятає весь двір. Особливо у «плодово-ягідний сезон»
Звісно, можу, мовив Веніамін Матвійович, однак мені хочеться дізнатись, яке варення твоя мама збирається варити?
Знаєте, у мене немає часу на те, щоб
Спарику, і чого це ти такий занудний?! От поясни, чого?! власник заповітного тазика щосили вдавав серйозність.
Бо мамі Гаті треба варення варити, а нема в чому. На нашій великій мисці на дні емаль відкололася, там сироп пригорить, якщо
Ну, то скажи мені по секрету, що у вас буде за варення?! І що почому мама купувала? Ну, Спа-а-арику-у-у, ну скажи-и-и!..
А тазик ваш мідний дасте?
Захочу дам, не захочу то й не дам.
І Веніамін Матвійович поглянув на хлопчика очима заправського злодія.
То он воно що зітхнув хлопчина. Ну, тоді гаразд. Я зрозумів, що ви хочете поговорити зі мною знічевя. Гаразд!.. А все тому, що перед моїм приходом ви читали газету «Правда», в якій немає відомостей. Утім, як і в газеті «Известия» немає правди
Спартак!!! Та тьху на тебе!.. Та типун тобі на язик, що ти таке верзеш??? обуренню Веніаміна Матвійовича не було меж. Ти б хоч головою думав, перш ніж політичні анекдоти розповідати