У нас постійно зявляються нові звички. Може, й погані, бо самотність усе-таки. Тод грішить наодинці Він приохотився до алкоголю й тютюну. Його день розпочинається з цих гріхів: скляночка червоного вина, сигара в задумі хіба це не шкодить? І ще одне. Без особливого захвату і без особливого успіху, наскільки я розумію, ми почали займатися сексом самі з собою. Це відбувається, якщо вдається, відразу після прокидання. Потім ми насилу зводимось на рівні ноги, підбираємо з підлоги одяг, сідаємо і булькаємо в склянку, задумливо пихкаємо сигарою і лу´паємо очима на бульварну пресу з огидними дурницями.
Не можу второпати (а не завадило б), чи Тод добрий. Або наскільки недобрий. На вулиці він забирає в дітей іграшки. Щира правда. Дитина стоїть собі біля метушливої матусі або здоровеги-татка. Підходить Тод. Усміхнена дитина простягає йому іграшку, пискляве каченя абощо. Тод бере. І задкує назад, мерзотно вишкірившись при цьому, як лайноїд. Обличчя дитини стає безвиразним, замкнутим. Більш нема ні усмішки, ні іграшки: Тод забрав і те, й інше. Потім він несе іграшку до крамниці здавати. Заради чого? Заради кількох баксів. Можна вірити такій людині? Він ладен одібрати цукерку в немовляти, якщо за неї дадуть пятдесят центів. Тод ходить до церкви. У неділю він чимчикує туди в капелюсі, з краваткою і в темному одязі. Дорогою до храму у віруючих пробачливий погляд, і, схоже, Тоду така громадська підтримка потрібна. Ми сідаємо рядами і вклоняємося трупу. Але мені зрозуміло, нащо туди ходить Тод. Господи, він такий безсоромний! Він зі скарбнички бере купюру побільше.
Для мене це дивно. Я знаю, що живу на невблаганній чарівній планеті, яка проливає і віддає дощі або навіть батожить ними, через що на небесній тверді золотом спалахують громовиці зі швидкістю 186 000 миль за секунду, а одним порухом тектонічних плит вона може за пів години спорудити місто. Творіння Легко і швидко. Звісно, ще існує Всесвіт. Але я не зношу зірок, хоча й знаю, що вони там, і навіть бачу їх, бо Тод уночі дивиться вгору, як усі, буркоче і показує пальцем. Великий Віз, Сиріус, Гончаки. Для мене зірки як шпильки і голки, як маршрут кошмару. Не сполучайте точки. Лише одну зірку я можу споглядати без болю. Та й та планета. Її називають вечірньою зорею, уранішньою зорею. Вразлива Венера.
Я знаю, що в Тодовій чорній скриньці любовні листи. Кажу собі набратися терпцю. Тим часом я іноді складаю, якось запечатую і відправляю листи, яких не писав. Тод створює їх за допомогою вогню. На отих ґратках у каміні. Потім ми виходимо з дому й кидаємо їх до нашої поштової скриньки з написом «Т. Т. ФРЕНДЛІ». Ці листи адресовані мені, нам. Наразі у нас лише один кореспондент. Якийсь хлопець із Нью-Йорка. Завжди один і той самий підпис унизу сторінки. Та й лист завжди один і той самий. Він пише: «Любий Тоде Френдлі! Сподіваюся, ви почуваєтеся добре. Погода тут і далі помірна. З найкращими побажаннями. Щиро ваш» Такі листи приходять раз на рік, приблизно на зламі років. Дуже швидко я розібрався, що вони одноманітні та невиразні. Але в Тода інші відчуття. Багато ночей напередодні одержання листа його фізіологія свідчить то про страх, то про ганебне полегшення.
А ще мені подобається дивитися на місяць. У цей період він особливо боязкий і слабовільний, як вигнана й принижена душа Землі.
2
Жорстоким стань, щоб бути добрим
Події відбувались одна за одною. Нова домівка. Карєра. Користування автівкою. І любовне життя. З головою поринув у ці справи, і для себе часу не лишалося.
Переїзд був операцією, симетричною до досконалості, елегантною і незамутненою. Прийшли здоровані й повантажили все моє майно у свій пікап. Я поїхав з ними в кузові (ми весь час жартували) на нове місце. До міста. По Шостому шосе, на південь від річки, над залізничними коліями, поза складами з їхніми іржавими корсетами, артритними підвязками, підпорами для хребта. Нові володіння виявилися меншими за попередні: терасований будинок дві кімнати вгорі, дві внизу і маленький задній двір. Мені тут до душі, бо, гадаю, і люди тут різні, і присутній милий американський плюралізм. Але Тод не знає, на яку стати. Ні в сих ні в тих. Я ж бачу. Наприклад, у день переїзду, коли чоловяги ще снували з ящиками й коробками, Тод шмигонув у садок, який плекав багато років. Він укляк, носом удихнув на повні груди Там було по-своєму розкішно. Суху траву вкрила ніби роса, але не затрималась і злетіла вгору, бо щось билось у грудях і спонукувало її до лету. Росяна волога ніжно бриніла на наших щоках, доки, моргаючи, наші очі не увібрали її. Така туга Чому це? Я тоді вирішив, що він плакав за садком, у який вклав стільки праці. Садок здавався раєм, коли ми починали, але за кілька років та нехай мені всячина за такі слова. Вирішував не я. Я взагалі нічого не вирішую. Тож сльози Тода були слізьми покути, слізьми каяття. За все зроблене. Погляньте-но. Кошмар вянення і мілдью, грибок і чорна плямистість. Він поволі висушив і поламав усі тюльпани й троянди, а тоді запечатав їхні ексгумовані трупи в паперовий пакет і відніс до крамниці продавати. Буряни та кропиву повстромляв у землю, і земля прийняла в себе це неподобство, чіпко хапаючи його. Такі плоди ретельного вандалізму Тода. Його товариші попелюха, білокрилка, пильщики. І ґедзі. Він наче притягує їх до свого обличчя, поплескуючи запястком. Могутні ґедзі відлітають і повертаються, сідають і злостиво потирають свої лапки в передчутті. Руйнувати важко. Руйнування відбувається поволі.