Рухи його стають сильнішими, уривчастими, подих важким, як у людини, що довго бігла, Ізабеллі майже боляче від його поштовхів.
Кому ви належите, мадам? глухо запитав Вандом, стискаючи її сідниці.
Очі його аж потемніли, вуста біля її вуха, так наче хочуть вкусити.
Вам Тільки вам, монсеньйоре Назавжди самими вустами ледь прошепотіла Ізабелла йому на вухо та квапливо поцілувала у спітнілу скроню, тамуючи стогін.
Задоволений її відповідю, він напружено посміхнувся, примружив очі, проте розчервоніле обличчя не втратило своєї важкості. Вуста та підборіддя ледь помітно тремтіли, як від лихоманки. Він дужче стис її сідниці, міцніше припинаючи до стіни. Та коли Ізабеллі здалося, що зараз їй вже несила терпіти, бо їй і боляче, і солодко водночас, Рауль кілька разів здригнувся й протяжливо застогнав, сховавши обличчя на її плечі. І вона зрозуміла, що все скінчилось.
Ще деякий час вони сідили під стіною, Рауль просто на землі, Ізабелла у нього на колінах, щільно притулившись та сховавши обличчя між його шиєю та плечем. Вітер засипав їх яблуневим цвітом, Ізабеллі хотілося, аби та мить завмерла між ними назажди. Рауль поступово відновив подих, його руки міцно обійняли Ізабеллу.
Яке дивне відчуття прошепотів Вандом, не розплющуючи очей, Наче увесь світ належить тобі Бо жінка, яку кохаєш, стала твоєю
Ізабелла досі тремтіла. Рауль дужче її обійняв, подарувавши відчуття затишку, щастя та байдужості до того, що їх можуть щомиті викрити.
Очі його приголомшені, наче блискавка щойно вдарила за крок від нього. Аж раптом він помітив сліди крові на собі, на її білих, як сніг, стегнах.
Господи Мадам Невже то для вас уперше?
Нам не було наказано спільне ложе із месіром Анрі, відповіла Ізабелла, очі злипалися, вона б із радістю заснула просто тут, у його обіймах.
Я я мав би бути обережнішим із вами Пробачте Я так хотів вас Мав би подумати От бовдур
Він обхопив її обличчя руками, змушуючи подивитись у вічі:
Сильно болить?
Вона лише хитнула головою, тримаючи на вустах легку посмішку, так наче зрештою отримала те, що хотіла. Він кинувся квапливо цілувати її обличчя. Ізабелла на мить зустрілась із його світло-блакитними очима, намагаючись упоратись із дивним зніяковінням. Невже це їй не сниться? Чоловік, яким вона марила Невже це справді він? Невже це справді між ними сталося?
Ізабелла підвелася та почала приводити до ладу вбрання, потім навпомацки, геть без люстерка, вдягнула енен та причепила серпанок. Та коли вона заправила сорочку, затягнула комір та стрічку, що стягувала сукню спереду, Рауль відчув нестримне бажання зупинити її, не дозволити повернутися до зали прийомів. Та перш ніж він хоч півслова промовив, Ізабелла, підхопивши спідниці, квапливо зникла, лише майнувши голубуватими панчохами.
За деякий час вони віднайшли в тому занятті стільки задоволення, що на ранковій месі ледь не засинали, стоячи на колінах над молитовником. Придворне життя дарувало багато нагод для коханців: лови, прогулянки, маскаради, танці, турніри. Як тут не втратити обачність? Коли весь молодий закоханий двір ладен забутися в танцях та розвагах. Звичайно, правила забороняють придворній дамі королеви приймати чоловіків у своїх покоях, та ніхто їй не заборонить увечері, коли вона вільна від чергувань у її величності, мати побачення в замку або в саду чи навіть у місті.
Спершу Рауль навіть сам собі дивувався, що не може насититися Ізабеллою. Він змалку був при дворі, а тут завжди повно дам, що шукають пригод, кохання чи розваг. Ізабелла нічого не просила, нічого не вимагала. Жодних обіцянок, жодних зізнань у вічному коханні, жодних присяг. Рауль кожного разу дивувався її витримці: як байдуже вона поводиться на людях, жодного разу не дорікнула йому за надмірну любязність із іншими дамами.
Їхнє ліжко схоже на поле бою, кожну мить, що їх зводить разом, вони пють жадібно, одним ковтком. «Я ваш, а ви моя» Коли на хвильку заснувши перед світанком, вони прокидаються на геть зімятій постелі, геть без сил, простирадло мокре, укривало десь на підлозі, Ізабелла замерзла, та поки до напівсмерті втомлений Рауль отямиться й спробує її зігріти, вона якимось дивом навпомацки приводить вбрання до ладу та зникає. Аби на ранковій службі в церкві вже бути бездоганно вбраною придворною дамою, із привітною посмішкою та холодним поглядом, що викликає у молодого Вандома лише приголомшливе захоплення та нестримне бажання схопити її, стиснути руки, вкрасти квапливий цілунок, аби те тонке біле обличчя втратило байдужий вираз. Як важко йому після безсонної ночі думати на месі про щось інше, ніж про червоне нижнє плаття Ізабелли, з якого він виривав шнурівку, про її мяке біле тіло, дуже покірне в його обіймах, чуйне та охоче до його бажань, про те, як вона шепоче на вухо коханцю, вже геть не маючи подиху, що належатиме йому завжди.