У глобальному сенсі, за великим рахунком, є кармічне минуле й теперішнє кожного індивіда, та не варто, шановні, чуєте? Зовсім не варто уособлювати себе з певною нацією й певним народом і сприймати його прадавній біль, якщо ви справді можете цього не робити. Чуєте?..
* * *Ще взимку пятдесят четвертого Радянський Союз почав глобальні святкування 300-річчя воззєднання Росії й України. Іншими словами поглинання слабшого сильнішим.
Підготовка до ювілею почалася на початку пятдесятих років, а самі урочистості тривали весь рік з масштабними парадами, гучними промовами з трибун, що неодмінно передавали по радіо, й прилизаними статтями в періодиці.
Проте до всього того, що слугувало тільки вишенькою на тортику пропаганди наднаціональної спільноти «радянського народу», додавався ще й ласий шмат того кренделю у вигляді розроблених і затверджених ЦК КПРС «Тез про 300-річчя воззєднання України з Росією (16541954)». Аби було правильне, а головне однакове трактування, сформульовані у цьому циркулярі оцінки лягли в основу всіх досліджень історії України, котрі набули в пятдесят четвертому особливої популярності з огляду на визначний ювілей.
Особливого поширення в січневій періодиці набули статті про одвічне прагнення українських письменників до воззєднання свого народу з Росією: «Мрії Франка про воззєднання українського народу, розділеного іноземними загарбниками, нерозривно звязані з закликом до братерського єднання з єдинокровним російським народом, за допомогою якого український народ тільки і зможе здійснити свої віковічні прагнення обєднати свої землі в єдиній державі. У 1896 році він писав: Ми не забуваємо і не сміємо забувати, що головна сила, головне ядро нашого народу є в Росії, що там постали і працювали, та й працюють найбільші таланти нашого письменства М. Коцюбинський, як і Леся Українка та І. Франко, не дожив до щасливих днів, коли в результаті перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції, завдяки мудрому керівництву Комуністичної партії, при допомозі великого російського народу український народ створив свою національну українську державу»[19].
І вже ставало зрозумілим після першої ж подібної популістської статті, що український народ без російського вже ніяк. І тільки смерть їх розлучить: «1 (11) жовтня 1653 року в Москві на Земському соборі було позитивно розвязано питання про воззєднання України з Росією. 8 (18) січня 1654 року в Переяславі (до 30.10.2019 Переяслав-Хмельницький) відбулася рада, яка вирішила воззєднати Україну з Росією. Це рішення Переяславської ради стало могутнім волевиявленням волелюбного українського народу, виявленням його вікових прагнень і сподівань Навіки зміцнів нерозривний союз двох єдинокревних народів Історична доля українського народу з цього часу стала єдиною з долею російського народу»[20].
Ну чим не прекрасний, можна сказати, священний шлюбний союз, еге ж? Адже «любов до Москви з давніх-давен жила в серцях народних мас України»[21]. Як зазначив Юрій Смолич: «Воззєднання України з Росією було здійсненням заповітних сподівань українського народу, що протягом багатьох років прагнув до обєднання з російським народом, в якому він бачив свого старшого єдинокровного брата, вірного союзника і надійного захисника»[22]. Амінь.
Подібних статей, котрі слово в слово повторювалися, немов усі журналісти, спільно з метрами українського цеху письменництва, як-от Смолич і Бажан, зібрались у якійсь пивній і разом настрочили ті всі матеріали скопом, було сила-силенна. Так що складно було хоч на одну з них десь таки натрапити.
Хоча Олексій і уникав їх, як міг. Ніби відштовхувався від усієї тієї пропаганди невидимими руками своєї душі. Що ж Вона все одно проникала у всі пори його єства. Через вуха, очі, ну майже на дотик. Та пропаганда оточила його тотально, як і безліч інших пішачків Радянського Союзу. Лишалося тільки набрати побільше здорового глузду-повітря й пірнути глибше в навколишнє середовище-воду й сподіватися, що здорового глузду вистачить, аби якось усе те пережити
На щастя, вже навіть тоді, в ті химерні часи «радянської єдинокревності народів», існувала й інша кревність.
«Зустріч»
В науке нет широкой столбовой дороги, и только тот достигает ее сияющей вершины, кто не страшась усталости, карабкается по ее каменистым тропкам.