Джек Лондон - Смок Беллю. Смок і Шорті стр 3.

 Я надрукував одного разу книжку. Ті сонети, пригадуєте?  лагідно зауважив Кіт.

 Скільки це тобі коштувало?

 Лише дві сотні.

 Що ти ще зробив?

 Я ставив пєсу в літньому театрі.

 Що ти отримав за неї?

 Славу.

 І ти умів плавати, і тобі доводилося їздити верхи!  Джон Беллю стукнув склянкою об стіл.  На що у світі ти здатний? Ти був добре розвинений фізично. Проте, навіть в університеті ти не грав у футбол. Ти не веслував на воді. Ти не

 Я боксував та фехтував.

 Коли ти боксував востаннє?

 Не дуже давно. І мене визнали за доброго знавця. Тільки я був

 Ну, кінчай!

 Невитриманий.

 Ти хочеш сказати, ледачий?

 Я б ніколи не вжив такого слова.

 Мій батько, сер, ваш дід, старий Ісаак Беллю убив кулаком чоловіка, коли йому було шістдесят девять років.

 Чоловікові?

 Ні, дідові, безсоромний ти блазню! Але ти не убєш навіть москіта, коли тобі буде шістдесят девять років.

 Часи змінилися, дядечку! Тепер за вбивство людей кидають до вязниці.

 Твій батько проїхав верхи сто вісімдесят пять миль, не спавши в дорозі, та загнав троє коней.

 А якби він жив тепер, то міг би зробити всю цю подорож у Пульмані та ще й добре виспатись.

Старий задихався від безмежної люті, але здолів її та запитав:

 Скільки тобі років?

 Гадаю, що

 Знаю. Двадцять сім. Ти закінчив коледж, маючи двадцять два. Ти мазав, та грав, та бив байдики пять років. Скажи перед Богом і людьми, яка з тебе користь? Коли я був у твоєму віці, я мав тільки одну пару білизни. Я гонив товар до Колузи. Я був міцний, як скеля, і міг спати на скелі. Живився я вяленим мясом та ведмединою. Та й зараз фізично ти, рівняючи до мене, баба: важиш щось зі сто шістдесят пять фунтів. Я можу хоч зараз тебе побороти або збити з ніг кулаком.

 Не можна зробитися силачем, спорожнивши склянку коктейлю,  з жалем пробурмотів Кіт.  Хіба ви не бачите, дядю, що часи змінилися? До того ж я не маю справжнього виховання. Моя люба, дурна мати

Джон Беллю сердито засовався.

 Так ви самі назвали її Була занадто добра до мене. Тримала мене у ваті й таке інше. Якби я ще юнаком зробив, як ви, кілька таких подорожей, що зміцнюють енергію та мужність Мене дивує, чому ви ніколи не закликали мене? Ви брали Гела та Роббі із собою в мандрівки до Оіери та Мехіки.

 Я гадав, що ти занадто Лорд Фаунтлеірой

 Ваша провина, дядю, і моєї любої та дур матері. Як я можу тепер бути витривалим? Я був тільки дитиною. Що мені лишалося, як не гравюри, малюнки та вахляри? Хіба я винний, що я ніколи не працював?

Старий подивився на свого небожа, не ховаючи відрази. У нього не ставало терпцю до цих теревень.

 Добре. Я знов збираюся їхати в одну з таких подорожей, що, як ти кажеш, зміцнюють мужність. А що, як я запропоную тобі поїхати зі мною?

 Трохи пізненько, мушу сказати. А куди ви їдете?

 Гел та Роберт збираються до Клондайку. Я хочу провести їх через Протоку до Озер, а тоді повернутися

Він не докінчив, парубок стрибнув наперед та схопив його за руку.

 Визволителю мій!

Джон Беллю зараз же зробився обережним. Він не сподівався, що запросини буде прийнято.

 Ти ще обміркуй собі цю справу,  сказав він.

 Коли ви їдете?

 Це буде важка подорож! Ти нам заважатимеш!

 Та ні. Я працюватиму. Я навчився працювати з того часу, як потрапив до «Хвилі».

 Кожний мусить узяти з собою запас харчів на цілий рік. Там буде така метушня, що індіяни-носії не упораються з усім. Гел і Роберт переноситимуть своє начиння самі. Отож я їду, щоб допомогти їм. Якщо ти поїдеш, то робитимеш те саме.

 Випробуйте мене!

 Ти не зможеш носити кладь,  була відповідь.

 Коли ви їдете?

 Завтра.

 Тільки ви не робіть висновку, що це на мене вплинула ваша лекція про витривалість,  сказав Кіт на останок.  Мені хотілося вислизнути якось від цього ОТари.

 Хто це ОТара? Японець?

 Ні, він ірландець, погонич невільників і мій найліпший приятель. Видавець «Хвилі», власник та великий гнобитель. Усе, що він каже, виконується. Він навіть мертвого на ноги поставить.

Цього вечора Кіт написав ОТарі: «Це тільки відпустка на кілька тижнів. Вам доведеться спіймати якогось писаку замість мене. Шкода, товаришу, але моє здоровя вимагає цього. Коли я повернуся, то мотатимуся вдвічі більше.»

Кіт Беллю зійшов на берег у Дайї серед божевільної метушні збитого докупи люду, тисячного натовпу з тисячофунтовим вантажем. Цю безмірну силу речей та харчу вивантажували з пароплавів, нагортаючи на березі цілі гори. Звідси все це починало повільно текти в долину Дайї та через Чількут. Переносити все це треба було за двадцять вісім миль і тільки на людських спинах. Індіяни-носії збільшили платню за перенесення з восьми центів за фунт до сорока і, не зважаючи на це, вони були переобтяжені роботою. Можна було сподіватися, що не встигнуть перенести всієї клади, як западе зима.