Ці слова лише доводили, як мало він знався на тому, які у «пекельників» поняття про власність і майнові права.
Уся ватага, що, мов вовча зграя, оточила «верховинців», ураз завила, занявчала й зареготалася.
Так чому ж це я мушу діставати літавці боєм? знову вигукнув Джо.
Тому, що я так сказав! відповів Симпсон. А коли я що сказав, то так воно й мусить бути! Уторопав?
Але Джо не второпав. У голові йому не містилося, що слово якогось там Червонька може бути законом у місті Сан-Франциско чи хоч у найменшій частині його. Це зневажало його любов до чесності й порядності. Войовнича кров у ньому закипіла.
Ти мені негайно віддаси моїх літавців! Чуєш? грізно скомандував він, простягши по них руку.
Симпсон притис пакунка до себе й запитав:
А чи знаєш ти, хто я?.. Я Червонько-Симпсон, і зі мною ніхто не наважується отак патякати!..
Та кинь ти його до біса! нишком шепнув Чарлі, що вони там варті, оті літавці! Кинь! Нам треба якомога швидше видертися звідси!..
Ці літавці мої, уперто й з притиском протяг Джо. Вони мої, і я стою на тому, щоб мені їх повернули!..
Адже не можеш ти битися із цілою ватагою! Якщо ти подужаєш його, то певна річ, на тебе накинуться вони всі, силкувавсь умовити його Фред.
Цю таємничу розмову пошепки Червонькова ватага зрозуміла так, ніби Джо завагався, і знов усі завили й заголосили, мов зграя вовків.
Злякався, злякався, глузували й дражнили його оті малі паливоди. Ач кирпу гне, едукований, чемненький! Що, може, боїшся чисту сорочечку закаляти? Чи матінки страшно? Ой-ой-ой, то-то лаятиме!..
Цитьте! владно гукнув ватажок. Галас умент угамувався.
Ти віддаси мені моїх літавців? рішуче поступаючись уперед, запитав Джо.
А ти битимешся за них? запитанням відповів Симпсон.
Так! відказав. Джо.
Бійка! Бійка! знову завила ватага.
Ну, а я буду стежити, щоб билися чесно, як слід, озвався раптом ззаду чийсь здоровий басюга.
Усі у момент повернулися до чоловіка, який, непомітно наблизившись, проголосив це
У світлі електричного ліхтаря, що ясно горів на розі, вони побачили здоровенного мускулястого парубка, одягненого, як робітник. Ноги йому були взуті в чоботи із товстої шкіри, широкі штани підперізував вузенький чорний ремінець, а на голові мав він чорну засмальцьовану шапку. Обличчя було в сажі, з-поза грубої, синьої розхристаної сорочки визирала дебела шия й могутні груди.
А ви тут хто такий?.. буркнув Симпсон, якого дратувало втручання стороннього.
Тобі до цього зась! відсік йому торочки приходько. А втім, якщо вам цікаво, то слухайте сюди: я кочегар на китайському пароплаві, а ось тут пильнуватиму, щоб билися чесно. Це моє діло. А ваше додержувати чесної бійки. Ну, починайте. Не воловодитися ж нам отут до світанку!..
«Верховинцям» було на руку втручання кочегара, але Симпсонові й товаришам його це було не до смаку.
З хвилинку порадившись зі своєю ватагою, отаман доручив одному з товаришів, свій пакунок і ступнув наперед.
Виходь, чи що?.. гукнув він Джо, заразом скидаючи куртку.
Джо віддав Фредові свою куртку й враз був уже поруч із Червоньком. Обидва піднесли догори стиснуті кулаки й стали один проти одного. Симпсон перший зробив напад, люто огрівши супротивника та й хвацьки ухилившись від одвітного удару. Джо відразу оцінив Червонькову спритність, але це ще більш підбурило його, хоч би там що, а здобути перемогу!
Присутність стороннього свідка в особі кочегара стримувала активність ватаги: хлопці обмежувалися тим, що лише підбадьорювали Червонька та глузували з Джо. Борці кружляли один навколо одного, заходили й так, і сяк, нападали, відстрибували й взаємно навішували неабиякі намордасники та гупаки. Але й те, як вони стояли, й те, як саме билися усе було в них неоднакове: Джо стояв прямо й високо піднісши голову; широко розставивши ноги, він ними міцно впирався в землю. Симпсон пригнувсь і скорчився так, що голова йому мало не впірнула між плечі. Він крутився, мов та дзиґа, стрибав і брався на всякі штуки й вихватки, що щиро дивували Джо.
За чверть години обидва вже значно притомилися, проте з двох бадьорішим був Джо. Тут, певно, відіграв свою роль і тютюн, якого вживав Червонько, і кепський харч, і загалом усі умовини злиденного життя. Червонько захекався і хапав повітря. На початку він, як добрий мастак, гаразд полупцював таки Джо, але дедалі виснажувався, і удари були вже безсилі. Тоді, удаючись у розпач, почав він заживати способів боротьби не то що нечесних, а нікчемних: наскочивши, сквапненько огрівав супротивника штовханом і ту ж мить падав долі. Джо, звісно, не міг бити лежачого, отже, він поступався назад, щоб Червонько мав змогу підвестися, а той схопившись, знову утинав таку саму штуку.