Ух, добре було б, якби мерщій вислизнути звідси! промовив Фред.
Він казав пошепки, а Джо й Чарлі лише люто хитнули головами на знак згоди. Їм було не до балачок, вони радніші були б не йти, а бігти чимдуж, якби не заважав густий натовп, серед якого вони почували себе, як подорожні, що блукають десь у невідомих та ще й ворожих нетрях.
А ворожість і справді таки дедалі то гусла в повітрі. Очевидно, «пекельникам» було не до шмиги те, що в їхню гущу замішалися ці охайні хлопчики з аристократичної частини міста. Хлопята-обшарпанці щокроку займали «верховинців» глузуванням та лайкою, вони підступали до них, прибираючи хороброго вигляду; але досить було тупнути, щоб вони пустилися навтьоки. Нові кадри вуличної дітви приставали до них і сунули галасливою навалою; що більше їх ставало, то більше вони смілішали.
Не звертайте на них увагу, застерігав Джо. Простуйте собі далі, та й годі. Уже незабаром вихопимося звідси.
Чорта з два! глухо відказав Фред. Глянь-но туди!
На розі, до якого вони саме наближалися, стояла купа з чотирьох чи пятьох хлопців-підлітків, приблизно їхнього віку. На них падало світло вуличного ліхтаря, і в цім освітленні яскраво паленіла цегляно-руда кучма на голові в одного з хлопців. Певна річ, це був Симпсон-Червонько, страшний отаман страшної ватаги, що вже двічі за їхньої памяті видиралася аж до них на «Верховини», завдаючи жаху юним джентльменам, які прожогом тікали хто куди, тимчасом як їхні батьки та матері кидалися до телефонів, щоб викликати поліцію.
Угледівши цю компанію, що стояла на розі, хлопята, що переслідували «верховинців», раптовим жахом пойняті, дременули врозтіч. Це тільки додало страху нашим хлопцям, а проте вони відважно простували далі.
Червонько виділився з ватаги й заступив чужинцям дорогу. Вони спробували були обминути його, але той простяг вперед руку:
Чого ви тут вештаєтеся? гримнув він. Сиділи б удома та не рипались!
Ми й повертаємося додому! спокійно озвався Фред.
Червонько зиркнув на Джо.
Гей, що ти там ховаєш під пахвою?
Джо стримав вибух гордого гніву й, ніби не чуючи запитання, кинув Фредові й Чарлі:
Ходімо! і зробив крок уперед, щоб прослизнути повз отамана ватаги.
Але тут Червонько раптом дав йому здорового ляпасу й вихопив пакунка з літавцями. У ту ж мить, за вітром пустивши свою обачність, Джо з криком шаленої люті кинувся на ворога, і Червонько, певно, не сподівався, що його, ватажка, хтось насмілиться атакувати на його власному терені. Він поступився назад, міцно тримаючи заграбованого пакунка: два почуття боролися в нім: і битися кортіло, і боязно було, щоб не впустити з рук здобич. Останнє почуття перемогло, він обернувся й дременув униз вузенькою вуличкою, а там пірнув у лабіринт інших вуличок та завулочків.
Джо розумів, що пускається в нетрі ворожої країни, але ж тут уражено його честь і почуття власника!.. Отже, він прожогом кинувся навздогін.
Фред та Чарлі й собі побігли за Джо, який чимало випередив їх, а за ними з голосними посвистами погнала й решта Червонькової групи, скликаючи в такий спосіб усю свою ватагу.
З усіх усюд розлягалися посвисти-відповіді, і незабаром за Фредом та Чарлі, які напружували всю силу своїх мязів, щоб не спустити з ока Джо, який бігав швидше за них, уже гналося щось із двадцять темних хлопячих постатей.
Червонько кинувся до пустиря, певно важачи на якісь вилазки, що можуть заплутати того, хто не знає місцевості: на дірки в парканах, повітки, низькі дахівки та різні темні закутки.
Але Джо пощастило вчасно наздогнати його. Вони зчепилися й обидва покотилися долі
А як Фред, Чарлі й уся ватага добігли до них, вороги знов стояли вже на ногах, один проти одного, ладнаючись до бійки.
Чого тобі треба? вороже й задерикувато питався Червонько. Чого ти сікаєшся, хотів би я знати!..
Мені треба моїх літавців! відповів Джо.
Червонькові очі заіскрилися. Літавці якраз і йому потрібні були.
Тоді тобі доведеться дістати їх боєм! заявив він.
А навіщо мені битися?! обурено вигукнув Джо. Вони ж мої!
Ці слова лише доводили, як мало він знався на тому, які у «пекельників» поняття про власність і майнові права.
Уся ватага, що, мов вовча зграя, оточила «верховинців», ураз завила, занявчала й зареготалася.
Так чому ж це я мушу діставати літавці боєм? знову вигукнув Джо.
Тому, що я так сказав! відповів Симпсон. А коли я що сказав, то так воно й мусить бути! Уторопав?