Джо сидів і дивувався з того, як француз знає, куди скеровує судно. Йому здавалося, ніби вони блукають у непроникливій пітьмі, що огортала їх. Високо в повітрі з Тихого океану насувався густий морок, і хоч самі вони проходили під ним, проте він огортав їх страшенною пітьмою, заступаючи світ зірок.
Та Піт-Француз, ніби інстинктивно, угадував потрібний напрямок і, відповідаючи на запитання здивованого Джо, вихвалявся, що «чув нюхом».
Я почуфайт, коли пуде прибій, фітер, фтача, я нафіть земля почуфайт, пояснював він, запіфняю фас. Чому, я сам не росумій, я лише знайт, що земля. Я почуфайт так тобре, як коліп мій рука виростаф дофгій, дофгій, на кілька міль дофгій, і я земля нею зачіпаф, і почуфаф, що ось фона тут лешит.
Джо запитливо поглянув на Фриско-Кіда.
Це так, ствердив той. Коли довго живеш на воді, починаєш почувати землю здалека. Коли маєш добрий нюх та відчуваєш дух землі, ще затим її побачиш.
Щось по годині Джо із того, що робив француз, зрозумів, що вони наближаються до мети. Він якось зосередився й те й робив, що вдивлявся вперед у темряву, наче очікуючи, що там ось-ось повинно щось заманячити. Джо, хоч як вдивлявся, а нічого, крім пітьми, не бачив.
Кід, вимірюфати, скомандував Піт. Я гадайт, що вже час.
Фриско-Кід зняв зкріплену на даху каюти довгу тонку ялину, став посеред судна й спустив кінець ялини у воду насторч.
Близько пятнадцати футів, відрапортував він.
Дно який?
Мул.
Трішечки почекайт і зноф міряйт.
За пять хвилин ялину знову спустили у воду.
Дванадцять футів скойки.
Піт-Француз, зрадівши, тер руки.
Туше тобре, туше добре, казав він, я щоразу тошно уціляф. Старого не обманіт, я зафшти фірно казаф.
Фриско-Кід, далі виміряючи ялиною, оголошував наслідки. Джо лише дивом дивувався, і як це вони можуть так добре знати морське дно.
Десять футів скойка, монотонним голосом оголошував Кід. Одинадцять футів скойка. Чотирнадцять футів мяко. Шістнадцять футів мул. До дна не доходить!
А, канал, сказав на це Піт.
Протягом кількох хвилин повторювалось це «до дна не доходить».
Потім Фриско-Кід раптом гукнув:
Вісім футів твердо!
Так, сказав Піт-Француз. Джо біжить фперед і прифодить за фітер-кліфер. Кід, готуй кітфу.
Джо розшукав і віддав кафель-нагель, і вітрило, спустившись, лягло на нірал.
Фітдайт! залунала команда, і кітва бухнула у воду, забираючи дуже мало ланцюга.
Фриско-Кід віддав багато кодоли й закріпив кінець. Тоді вони зняли вітрила, усе облагодили й пішли спати.
Коли Джо прокинувся й вийшов до кокпіту, щоб подивитися, що діється, була година шоста. Вітер і хвиля значно побільшали. «Сліпучого» підкидало й розгойдувало туди й сюди, й він люто шарпав і натягав якірного ланцюга. Щоб не впасти, Джо мусів ухопитись за рею. День був оливяно-сірий, жодних ознак сходу сонця, а небом линули важкі хмари.