Всего за 105 руб. Купить полную версию
Так от, Ванда Тейхман, також всупереч волі батьків, вирішила присвятити себе українській сцені. У січні 1885 року Ванду приймають актрисою до театру «Руська бесіда». Тут і перетнулися шляхи два-дцятидворічного Степана і сімнадцятирічної Ванди. Спалахнула іскра: вибуховий темперамент актора-премєра і стійкий характер, схований до якогось часу за привабливою зовнішністю тендітної дівчини. За рік вони одружуються, також проти волі батьків. Благословили на шлюб молодих директор і актор театру Іван Біберович та актор і режисер Іван Гриневецький. Й надалі актори «Руської бесіди» опікуються долею Леся Курбаса. І він, як свій, стає актором цього театру.
Отака собі романтична історія. Кохання всупереч волі батьків, попри обставини назустріч долі.
А долі судилося таке. 20 лютого 1887 року театр «Руська бесіда» прибуває на місячні гастролі до міста Самбору. Вівторок 25 лютого 1887 року був морозний, ясний і чарівний у сніговому вбранні. Ввечері Степан Янович мав грати Карла Моора у шіллерівських «Розбійниках». Тоді ж у єдиному на той час в місті готелі у девятнадцятирічної Ванди народжується первісток, якого за тамтешнім звичаєм батьки назвали подвійним імям Олександром-Зеноном. Мати звала його Лесь-ком, для друзів він був Лесем, актори називали його «паном Лесем».
Дитинство Леся пройшло у мандрах. Події розгортались наступним чином. Акторське подружжя сподівалося, що з появою сина відбудуться зміни у стосунках з батьками. Під час гастролей театру в Тернополі вони очікували приїзду пароха Пилипа Курбаса, щоб охрестити онука, проте той не приїхав. Майже 11 місяців дитя Яно-вичів не було вписане в «метрикальні книги». І лише за допомоги артистки театру Іванни Гриневецької, родом з Перемишля, 8 січня 1888 року Леся охрестили в Перемишлі, де в той час гастролював театр «Руська бесіда». З обох боків Курбасів і Тейхманів негайного прощення не відбулося. Щоправда, бабуся Леся з боку Курбасів Осипа Григорівна, як пише дослідник галицького періоду життя режисера Петро Медведик, «не могла стерпіти відчуженості чоловіка до сина Степана і потаємно допомагала Яновичам матеріально».
Тож від початку життя майбутній реформатор української сцени дихав театральним повітрям, виховувався за лаштунками. Напевне, хлопчик бачив на сцені батька. Звісно, не знаючи ані назви пєси, де він грав, ані ролі, яку він виконував. В уяві Леся, який причаївся за лаштунками, напевне закарбувався контраст. Поруч, за крок, яскраво освітлений простір, де відбуваються чудеса, де вирізьблюється гордовита постать батька, що перебуває у центрі подій. І на віддаленні, у глибині темний, загадковий глядний зал, де люди сміються і плачуть, де чути оплески і вигуки «Браво!». Так відбувалося щеплення театром
Початкову школу Лесь почав відвідувати, так би мовити, на хурі, переїжджаючи з міста в місто з батьками і театром, з книгами під пахвою. Як згадує його шкільний і студентський товариш Хома Водяний, книги і зошити йому купили і вчився на початку він сам з матірю, батько у ці справи ніколи не втручався.
Зрештою, з часом Пилип Іванович подобрішав і забрав онука до себе. Уперше з дідусем Лесь познайомиться у семирічному віці й житиме у Старому Скалаті кілька років. Починає відвідувати початкову школу. У діда був старий рояль, і за ним нерідко можна було побачити Леся з матірю. То були перші уроки музики майбутнього актора. Усе життя він полюбляв імпровізувати на фортепяно на теми улюблених класичних творів. У книжкових шафах діда зберігалась унікальна фамільна бібліотека. Згодом Лесь сам збиратиме потрібні й улюблені книги у власній бібліотеці. З молодшим братом Нестором і дітьми акторів «Руської бесіди» він розігрував вистави для дітей
Це дозволило батькам більше часу і сил віддавати своєму професійному зростанню й мистецькому самоствердженню. Для Ванди то був час розквіту її таланту характерної артистки. Була знаменитою виконавицею ролей Стехи у трагедії «Назар Стодоля» Тараса Шевченка, Проні Прокопівни у комедії Михайла Старицького. Степан уславився виконанням головних ролей в сучасних українських пєсах, зокрема, Михайла Гурмана в «Украденому щасті» Івана Франка, Гриця в «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Михайла Старицького, Гната у «Безталанній» Івана Карпенка-Карого, Івана Непокритого у «Дай серцю волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького. У вихованні Леся батько практично не брав участі.
У 1891 році Степан Янович одержує відрядження від керівництва «Руської бесіди» й відвідує Наддніпрянську Україну, щоб ознайомитись з практикою театру корифеїв. Після цієї поїздки, пройшовши, говорячи сьогоднішньою мовою, курси підвищення кваліфікації, Степан Янович стає у 1893 році головним режисером трупи «Руської бесіди». Лідерські якості провідного актора в наявності. Подружжя вирізняє поміж інших українських акторів Іван Франко, зокрема, вважаючи Яновича «головною силою української сцени» і пророкуючи йому подальше творче зростання, розширення репертуару від героїчних до характерних ролей. Перед Вандою і Степаном розгорталося заманливе майбутнє.