Навряд чи можна сучліт охрестити хрестом. Радше то карма. Приреченість філологів до відчуття покликання писати, журналістів до заперечення необхідності знати будь-що за презумпції всезнання та всеправоти. Амбіції, нагнічені самою лиш фаховою належністю. Десь подібно до того, як релігійна чи регіональна ідентичності подекуди спонукають людей бути радикалами поверхневими, бунтівниками позасенсовними та хамами «інтеліґєнтстуйонцими» саме через інерцію, момент сили (а радше знепотентовність до більшого) та успадкування концепції чи перцепції гідності як глузування з совісті й гідності інших, як унеможливлення Іншого-Гідного, як ототожнення інакшости з екзистенційною загрозою. Коли «від духовності нудить», і саме чистота розуму, а не нерозбірливість у стосунках, осміюється як чорнота. Коли біснування є сума існування.
Та побутує рід «мучеництва розуму», котрий вже точно не є ані хрестом, ані кармою. Швидше самодіаґностуванням. Коли заклик плеснути склянку ворогові в обличчя, аби дочекатись реакції та довести тавтологічну ворожість, має ознаки ескалаторного самоствердження. Антецедент стає консеквентом, інваріантно-тотожно вдаючи ката жертвою.
Римуючи передмовою бекґраундовою
Перемикаючи клавіатуру межи «мовою найавтохтоннішою» й «лайкою окупантською» та помічаючи забагато непроханих паралелей, орґанізатори (хости, або гости) volens-nolens помічали присутність у меню текстового редактора (наразі не ліцензованого та й давно вже не апґрадованого) ще однієї з мов достатньо давніх, аби іґнорувати можливість використати таку заради кодифікації гостей. Отже, окрім імення власного (мабуть дещо піднесеного та стилізованого з метою сиґналізувати безупинного поступу вперед), кожен з наратовних отримає й нові імення звісно, винятково задля «меддльування» у підступні пляни аґресора. (Пильний читач помітить, що ми дозволятимемо собі так само вільно перемикати між стандартами та «диялєктами» мови, давнішої за пракріті й настільки ж далекої від стандартизації, що втім не заважатиме суворим та безапеляційним вирокам численних комісій та інститутів нацпамяті).
Коли ж бува комусь видаватиметься, що найменування нашого оповідання (див. Лексикон прикінцевий) відсилає до кодових імень Пауля Целана чи то пак Паула Коельа-урфатера-допотеріанського-магікореаліз/у/мА-клубного (перепрошуємо за франкову демотику купюрових взірців), то повсякчасність зазвичай відповідає на це непросте питання майстерніше за сучасність.
Отож, дійові особи:
Європєєнко (Гюбро-Жебрий), же також фігуруватиме як Рофе Леха («зціли-ся/ідол-для-себе/нарцис»); славетний тим, як спочатку надурив аґресора, «зворушивши» на декілька премій за відданість традиціям мовленнєво-мисленнєвого окупування та згодом, облишивши родину напризволяще, втік з окупованих земель задля поробляти євроремонт у колисці усіх прадавніх наративів.
Бойчишен (Вуйків), відомий відтепер як Бейт Сміхот-ве-Хохмот (або Самех ди Змарей): здобувши, як більшість несвідомих діячів, перший фах з окупантських літератури та мови (та згодом заперечуючи будь-який стосунок до такої не лишень себе, а й постатей на «ґштальт фон Тшехофф унд цу Тольстой»), свою роль вбачає у тім, аби розважати натовп редагуванням не вельми писемних письменників конвертів з окупованого бекґраунду й удавати первісно-цнотливу необізнаність щодо існування інших стандартів мовлення окрім дияспорсько-придихального, водночас розуміючи їдеял полікультуральності у сенсі перехідної північнозахідноеуропськости (себто, полону полонізмів як суми рідномовя, а чи, на край, /йо/кунд-еровості із елементами замовчування реакції на таку та її різновиди з боку вочевидь акцидентальних нобелевських призерів як-от Юсеф «Бро» Бродський, котрий недогляд ще доведеться покомпенсувати ретельнішим відбором гостей).
Шерпа-Серпанкова (відтепер Кере-лоКтов): зайнята, ята, займана та обіймана-проята експериментами у ототожненні чуттєвості та рідноавтентичності, а втім ставиться до власних експериментів йокундне (зокрема до практичних).
Нєпрімірєнцев (Мор Ейфо-Енпо) поклав життя на те, аби «мовою окупації» дорівняти будь-яку присутність у культурному просторі альтернативно-ліберального (щодо домінантного) дискурсу до загрози демократії (звісно, у версії того ж таки «все терплячого» мейнстрим-нарративу as befitting Intransigentsia).