Міг би й чаю випити
Україна готувалася відзначати 100-ліття Володимира Маяковського. В ті часи ім'я пролетарського трибуна було серед обов'язкових комуністичних фетишів, отож і різні заходи, пов'язані з ним, набирали державної ваги. Київ теж створив ювілейну державну комісію, очолив її поет-академік Микола Бажан, всю чорнову роботу по підготовці поклали на мене, надавши статус відповідального секретаря скоріше не через мою особливу любов до «глашатая революції», а як працівника апарату Спілки письменників.
Відомо, що Микола Бажан після нетривалого головування в письменницькій громаді впродовж багатьох років принципово тримався осторонь життя колег, а тому вибір ЦК компартії був дещо несподіваним. Та нікого з керівників Спілки особливо не питали, тим більше що ідеологією почав займатися горезвісний Маланчук.
Проте Спілка практично розробляла план заходів у відсутності голови комісії, що очолював тоді Українську Радянську Енциклопедію й навіть не подумував переступати поріг особняка на нинішній Банковій, 2. Нарешті всі офіційні папери були вироблені, і тодішній відповідальний секретар Спілки Павло Загребельний, хитрувато усміхнувшися, поклав переді мною простеньку акуратну папку й наказав:
Зв'яжися з Бажаном та занеси папку, хай підпише всі документи, бо сусіди (себто ЦК) спокою не дають
Того дня я настільки закрутився, що не встиг добратися до УРЕ. Зате встиг домовитися з Бажаном про зустріч наступного дня.
Сказати, що перше офіційне побачення з метром літератури мене особливо хвилювало, було б неправдою. Ну, майстер холодних гранітних катренів, у яких відсутній дух України, обвішаний найвищими відзнаками й не тяганий по чекістських підвалах і тільки. Отож я спокійно піднявся зранку, постукав у двері свого сусіди й доброго побратима Віктора Кочевського й ми неквапом почвалали до УРЕ, аби згодом добиратися на роботу в Спілку. Я обережно притискав до себе портфель із офіційною папкою, Віктор Васильович за звичкою і цього разу обійшовся без особливих паперів. Йдемо собі, жартуємо, настрій гарний. Підходимо до старовинного будинку на вулиці тодішнього Леніна, я запрошую колегу навідатися до класика разом, але Кочевський чомусь обурюється:
Та я й даром не хочу з ним стрічатися. Неси сам та не засиджуйся в гостях.
Літня секретарка доповіла шефові про мій прихід і впустила до кабінету. Я спокійно переступив поріг. Стіни в фоліантах, масивний старовинний стіл теж завалений паперами. За ним у кріслі впівоберта сидів Микола Платонович і поколочував чай. За ним світилося вузьке вікно, в яке заглядали гілки.
Доброго дня, привітався я з порога, я з Спілки письменників, Горлач.
Бажан продовжував колотити руду рідину й тільки буркнув після привітання, блимнувши на мене з-під лоба:
Документи з вами?
Ось вони, подав я тонку папку, які були в користуванні нашої демократичної творчої Спілки.
Бажан ніби нехотя взяв папку, на якій чорною фарбою впадало в око «Спілка письменників України», якось ніби аж гидливо розтулив тонкі її обладунки й буркнув, знову взявшись за ложечку:
У вас там що в Спілці, кращої папки немає?
А ця хіба що? не зрозумів я. Ми і в ЦК партії в таких документи відправляємо.
Господар кабінету ще раз зиркнув на мене, відклавши з такими муками створені ювілейні папери, й присунув ближче склянку з чаєм.
Залишіть, я вивчу й повідомлю
Я ще раз блимнув на паруючий чай, на метра поезії, який знову відвернувся до вікна, і мовчки вийшов із кабінету. Віктор Кочевський, якому я розповів про гостинний прийом, зареготав розкотисто:
А ти що, хотів чаю на дурняк попити? Гайда до Спілки, там знайдеш і не таке
Але там було вже не до напоїв. Ледве зайшов до Павла Архиповича, а він не місці не всидить, широкими кроками паркет старовинний міряє.
Дзвонив Бажан. Що ти за папку йому підсунув?
Ну й оперативність! Я побачив на столі ідентичну хранительку документів.
Таку, як ось ця.
Так що тому Бажанові ще треба?
Не знаю.
Ну йди працюй, заспокоївся Загребельний. Ми своє зробили.
Ювілей В.Маяковського ми відбули успішно. А от чаю з самим Миколою Бажаном так і не вдалося скуштувати.
Незвичне вітання
Доля нагородила мене дружбою із світлою, чистою й прямою, як сонячний промінь, людиною блискучим ліриком та незрівнянним пародистом Олесем Жолдаком. Почалася вона першим знайомством у Чернігові, коли туди наприкінці шістдесятих років минулого століття завітав столичний метр, тривала аж до тих важких і непевни випробувань, пов'язаних із народженням незалежної української держави, коли на похилі плечі ветеранів особливо болюче впали матеріальні нестатки, соціальна незахищеність, розгул криміналу. До останніх днів своїх Олесь Іванович мешкав на Подолі, куди його, ветерана війни, безстрашного «катюшника», сплавили хитромудрі комбінатори з пристойної квартири в центрі Києва. Щоправда, він від того не дуже журився, бо ніколи не вимагав ні від кого особливих благ. Уже майже осліплий, самотній, поховавши практично всіх друзів, він часто-густо повільно прогулювався старовинними вулицями понад Дніпром, зупинявся перед пам'ятником своєму кумиру Григорію Сковороді й знову повертався до хати, де на нього чекали й турботлива дружина Оксана Петрівна, і густо змережані рукописи.