Через громадянські війни в період «Трикнязівства» країну було розорено, а економічне життя повернулося фактично до натуральних форм. Одним з ознак цього є скасування у 221 р. обігу грошових знаків (монет цянь), а для розрахунків почали використовувати зерно та шовк.
Як руйнувалося звичне життя династії Хань, а країна занурювалася у війну «всіх проти всіх» впродовж кількох десятиліть, до часткового обєднання країни під владою династії Цзінь у 280 р., заснованої після державного перевороту в царстві Вей, описано у видатному китайському романі «Трикнязівство», написаному у XIV ст.
При наступникові першого імператора Цао Пі (на троні 220226) Цао Жує (імператор Мін-ді), в державі почалося протистояння між правлячим домом та іншими аристократичними кланами, зокрема сильним кланом Сима, представники якого пізніше й здійснили державний переворот та заснували нову державу.
Та попри напружені соціальні та політичні події, інтенсивне духовне життя у Китаї не припинялося: писалися та збиралися книжки, коментувалися канони, творилися поезія та живопис.
Книжки з імператорської бібліотеки імператорів Вей зберігались у бібліотечному відомстві («Мішу-шен»), у спеціальному павільйоні Мішуге та трьох інших павільйонах.
Зберігачами рукописних фондів були Чжен Мо (213250) та Сюнь Сюй (пом. у 289 р.), до посадових обовязків яких входило також класифікування рукописів та укладання каталогів.
Чжен Мо уклав каталог «Книги внутрішніх [покоїв]» («Чжуншу»), а Сюнь Сюй «Новий опис» («Сінь бу»), де зафіксовано 99 145 цзюанів (звитків) книжок як бачимо, за досить короткий час знову вдалося зібрати велику книгозбірню.
Саме Сюнь Сюй у своєму каталозі запропонував нову чотиричленну класифікацію книжок, що кардинально відрізнялася від класифікації, уведеної Лю Сінем. З VII ст. вона стала панівною в бібліотечній справі імператорського Китаю на наступне більш ніж тисячоліття.
Ця класифікація складалася із: Цзін (конфуціанські канони); Цзи (філософи; пізні конфуціанці, згаслі філософські школи (напр.: моісти та легісти), військові теоретики та природничі науки); Шу (історики; сюди також зараховували офіційні та неофіційні династійні історії, життєписи, юриспруденцію, генеалогію, бібліографію тощо) та Цзі (вишукана література та поезія (вірші, оди, написи тощо).
Під час правління другого імператора династії Вей, Мін-ді (205239, правив у 226239), класичні книжки знову вирізали на камяних стелах та виставили у столичній школі в м. Лоян, але цього разу кожен ієрогліф того чи того канону вирізали трьома почерками «сяо чжуань» («мала печатка», письмо, що застосовувалось у часи правління династії Цінь (221207 рр. до Р. Х.)), «чжуань шу» («давня печатка», архаїчний стиль) та «лі шу» (стандартний стиль письма, «ділове письмо») найпоширеніший каліграфічний стиль того часу.
У III ст. Ван Су (195256) уклав нові коментарі на «Пятиканоння», що справили значний вплив на становлення конфуціанства, хоч і не дійшли до нашого часу.
Внаслідок державного перевороту Сима Яня (236290, на троні 265290), наприкінці 265 р. було засновано династію Західна Цзінь (265316).
Правління Сима Яня позначилося значними соціально-економічними та культурними перетвореннями, що мали на меті відновлення сільського господарства, впорядкування системи оподаткування та створення дієвого адміністративно-бюрократичного апарату. Впродовж 279280 рр. Західною Цзінь було завойоване і царство У.
Однак незабаром на Цзінь розпочали наступ сюнну під орудою Лю Юаня, який вважав себе нащадком правителя (шаньюя) давньої держави сюнну, а у 304 р. проголосив заснування васального від Китаю царства Хань (304318) та прийняв титул вана.
Лю Юань був високоосвіченою людиною, знавцем конфуціанської та іншої китайської класичної літератури і щиро вірив у своє призначення «відновити велику Хань».
Під цим військовим тиском імператорський двір Цзінь у 317 р. був вимушений залишити столицю Чанань та перебратися на південь до м. Цзянькан (біля теперішнього Нанкіна). Так розпочалася епоха Східної Цзінь (317420).
Тим часом на півночі одне за одним змінювались 16 царств, що визнані традиційною китайською історіографією, хоч насправді їх було більше.
Своєю чергою на півдні влада зустрілася з іншими колосальними викликами. Йдеться, зокрема, про величезну міграцію населення, масштаби якої оцінюють від одного до двох мільйонів осіб. З нею вдалося впоратися завдяки енергійним діям влади (розселення біженців, залучення їх до сільськогосподарського виробництва через освоєння цілинних та малопридатних для обробки земель тощо). Крім того, економічні та політичні інтереси емігрантів зіштовхнулися з інтересами місцевих знатних «сильних будинків».