Панове Крокет, Слокем і Девідсон аж руки зняли вгору, жахнувшися, і вирішили, що оце й починаються обіцяні дурощі молодого Фореста.
А втім, то була тільки одна з марнотратних Дікових витівок. З вашингтонського уряду він украв провідного фахівця-тваринника, щедро накинувши йому платню, таким самим розбійницьким способом відібрав університетові штату Небраска найкращого знавця молочного господарства і нарешті розбив серце деканові сільськогосподарського коледжу Каліфорнійського університету, привласнивши професора Нірденгамера, справжнього чарівника щодо керівництва великими фермами.
Це ще дешево, далебі, дешево, заспокоював Дік опікунів. Невже б ви воліли, щоб я купував акторок та коней для перегонів, аніж професорів? Уся річ у тому, що ви не знаєте цього способу комерції купувати чужі голови. А я знаю. Бо це мій фах. Я зароблятиму на них гроші, і навіть більше я добюся, що в мене виросте десять травинок там, де у вас не виросло б ані одної, бо ви занапастили свою землю.
Отож і зрозуміло, що опікуни вже не вірили, ніби він ще почне, як обіцяв, «дуріти», кохати, цілувати й кулаком валити ворогів під ноги.
Ще рік, попереджував він їх, а сам закопувався в агрохімію, аналізи ґрунтів та їздив по Каліфорнії зі своїм почтом високоплатних фахівців сільського господарства. А опікуни боялися тільки, що Дік, досягши повноліття й діставши в руки увесь спадок, порине з головою у свою сільськогосподарську примху і швидко розкидає батьківські мільйони.
Того самого дня, коли йому вийшов двадцять один рік, він оформив купівлю нових своїх маєтностей, що простягались на захід від річки Сакраменто аж до вершин гірського кряжа.
Неймовірно дорого, сказав містер Крокет.
Неймовірно дешево, сказав Дік. Побачили б ви мої дані про ґрунт! І про воду! І почули б ви, як я співаю!
Ось послухайте, опікуни, це пісня правдива. Я сам і співець, і пісня.
І Дік завів химерним тремтливим фальцетом, як співають північноамериканські індіяни, ескімоси й монголи:
Гу-тім йо-кім кой-о-ді!
Ві-гі ян-нін кой-о-ді!
Ло-гі ян-нін кой-о-ді!
Йо-го най-ні, гал-удом йо най, йо-го, най-нім!
Музика моя власна, промимрив він, ніби виправдовуючись. Це я гадаю, що так її співалося. Розумієте, нині вже нема на світі людей, які б чули цю пісню на власні вуха. Склало її племя конко, а від нього перейняли майду, а від тих нішінеми. Але ні конко, ні майду, ні нішінемів уже нема. Тільки земля їхня лишилася. Це її ви переорали, містере Крокете, і виснажили своєю пшеницею, ловлячи фортуну. А пісню я знайшов у одному етнографічному повідомленні, в третьому томі «Огляду географії та геології Тихоокеанського узбережжя Сполучених Штатів». Індіянський ватаг Червона Хмара, який зійшов з неба, заспівав її на світанку землі зорям і гірським квіткам. Ось я проспіваю її по-англійському.
І знову, притупуючи в такт ногами та ляскаючи долонями но стегнах, Дік затяг індіянським фальцетом, що аж дзвенів буйною весняною радістю:
Жолуді нападали з неба!
Я саджаю жолуді в долині!
Жолуді великі і маленькі!
Я кільчусь, я, чорний жолудь, вже росту, росту!
Незабаром імя Діка Фореста зарясніло в газетах так, що аж страх. Він ураз доскочив слави, першим у цілій Каліфорнії заплативши десять тисяч доларів за одного-однісінького бугая. А потім його знаменитий тваринник, викрадений з урядової служби, поїхав до Англії і там, виваливши аж пять тисяч гіней[13], перехопив у Ротшільдових конюшень Гірського Отамана розкішного огиря ширської тяглової породи. В Каліфорнії його враз прозвано Форестовим Вибриком.
Нехай сміються, сказав Дік колишнім своїм опікунам. Я виписав ще й сорок кобил, і цей жеребець за перший рік верне мені половину своєї ціни. Від нього і постане ціле племя синів та онуків, і каліфорнійці битимуться за них, платячи мені по три й по пять тисяч доларів за кожного.
За перші місяці свого повноліття Дік утнув чимало таких вибриків, одначе найнебезпечніший був останній з них: угативши кілька мільйонів у свою сільськогосподарську химеру, він раптом передав усе керівництво найманим фахівцям, накреслив їм загальні плани розвитку та поставив певні обмеження, щоб вони не розганялися занадто, а тоді купив квитка на пасажирський бриг до Таїті та й подався «дуріти» в широкий світ.
Вряди-годи до опікунів доходили звістки від нього. Свого часу він був власником і капітаном чотирищоглового залізного вітрильника, що плавав під англійським прапором і возив вугілля з Ньюкасла. Про це вони дізнались, бо до них надійшов рахунок за куплене судно, а потім ще прочитали в газетах прізвище Діка Фореста як власника судна, що врятувало пасажирів нещасливого «Оріона», і врешті одержали для Діка страхову премію, коли вітрильник потонув майже з усією командою під час великого урагану біля Фіджі. 1896 року Дік був на Клондайку; 1897 на Камчатці, де захворів на скорбут; а тоді раптом виринув з американським військом на Філіппінах. Потім якось вони прочули, що він, хтозна як і нащо, вже став власником і капітаном старого вантажного пароплава, що під сіамським прапором теліпався по всіх морях, давно викреслений з реєстрів Ллойда[14].