Тоді дозвольте відкланятися! підвівся Теофіл Людкович. З вашого дозволу я особисто представлю список завтра.
Буду чекати! Мій слуга відвезе вас туди, куди забажаєте.
Детектив зник за деревами, а я продовжував сидіти. Розповідь гостя розворушила спогади, і я занурився у них.
У битві біля Тімішоарою, що стала роковою для молодшого Фредро і спричинила його вимушену еміграцію, брав участь і я.
Тоді мені було неповних девятнадцять років, і я буквально випросив Франца Йосифа І відпустити мене на війну. Розуміючи, що я просто так не відстану, цісар дав на це згоду, узявши слово, що я обовязково прибуду на наш спільний день народження 18 серпня. Цьому дню Франц Йосиф приділяв особливу увагу, адже це було уперше, коли він відзначав його у статусі цісаря.
На мою радість, основна битва, у якій мені довелося брати участь, відбулася раніше, девятого серпня. Особистим розпорядженням цісаря мене призначили адютантом генерала Людвіга Вальмоден-Гімборна, який командував кавалерією.
Посада адютанта, звичайно, була зайвою можливістю залишитися в живих, але не під час війни. У 1849 році Вальмоден-Гімборну виповнилося сімдесят років, і хоч він і командував усією кавалерію, на коні я його так і не побачив. У молодості (а народився він у Відні у сімї англійського посла) майбутній генерал встиг повоювати в арміях Ганновера, Пруссії, Священної Римської імперії та Росії, щоб нарешті у віці тридцяти пяти років остаточно повернутися на службу до Відня. І звідусюд він повертався з найвищими нагородами. Сам генерал участі у битві не брав, але ми, адютанти (а було нас у генерала восьмеро), гасали полем битви, передаючи то Першому легіону, то Другому накази або наступати, або відступати.
Сама битва розпочалася із самого ранку, коли ми раптово зіткнулися з таким же арєргардом угорської кінноти. Це була частина гусарів, котрі порушили присягу і виступили проти цісаря.
Ми одразу відчули, що це були не найгірші війська. Відчувалася майстерність у бою. На нашу біду, на допомогу угорцям спішила польська кіннота, і невідомо, як закінчилася б ця сутичка, якби не допомога росіян. Вони просто знесли ворожі війська, змусили їх рятуватися втечею, а наприкінці і капітулювати. На відміну від своїх військ, їхні командири зуміли уникнути полону і з залишками війська перебратися до османів.
Напевне серед них був і Ян Александр Фредро, особа якого мене зацікавила.
На день народження цісаря Франца Йосифа я встиг. Його цісарська величність власноручно почепив мені Командорський хрест і відтоді відпускав від себе лише у надзвичайних випадках.
Як от цей!
VI
Цей день наближався до свого завершення. Він так і закінчився б мінорно, але ближче до сьомої години до мене у кімнату постукав Яблонський і подав на срібному підносі рожевий заклеєний конверт.
Приніс посильний! повідомив управитель.
Я узяв конверт. Ні адресата, ні від кого лист на конверті вказано не було.
Оскільки будь-яку кореспонденцію я звик переглядати на самоті, я відпустив Яблонського. Від конверту йшов ледь помітний аромат парфумів, які вже були мені знайомі, і я одразу здогадався, кому зобовязаний його отриманням.
Передчуття мене не підвели. Каліграфічним, я б навіть сказав, вишуканим почерком жіноча рука вивела наступний текст:
«Пане Рутецький! Наша вчорашня розмова була перервана з причин, котрі не залежали від нас. Мені шкода, що ми так і не змогли поговорити про мистецтво, знавцем якого Ви, безперечно, є. Якщо у Вас лишилося бажання продовжити нашу розмову, я буду цьому тільки рада. Чекаю Вас на виставі, яка йтиме сьогодні. Його імператорська величність любязно представив Вам свою ложу. Малґожата».
Що і треба було довести!
Найменше, звичайно, у мене було бажання провести цей літній вечір у пустопорожніх розмовах про посередню гру місцевої знаменитості, але той факт, що людина, яку я лише запідозрив, сама запропонувала зустрітися, не міг бути випадковим.
Звичайно, мене найменше хвилювала вистава, яку ставили у театрі Скарбека, але і прибути під фінальні оплески також не випадало. Від сьогоднішньої розмови багато чого залежало (принаймні, я хотів, щоб багато залежало), тому щоб не виглядати невігласом, доведеться висидіти всю виставу. Тільки б не ставили «Ілюзію життя»! Після такого важко бути безпристрасним.
Але мої побоювання виявилися даремними. Ще при вході у театр я дізнався, що сьогодні ставлять мого улюбленого «Вірного слугу свого пана». На моє здивування, гра Малґожати Серватки приємно відрізнялася від учорашньої, і я із задоволенням смакував майбутню розмову.