Іншу ложу, якраз навпроти нашої, самотньо займав бургомістр Лемберга Карл Гопфлінґен фон Берґендорф. З його індиферентного вигляду я зрозумів, що цю виставу він бачив невідь-скільки разів і прийшов сюди сьогодні лише тому, що тут присутній брат цісаря.
Інші ложі також не пустували, що забезпечувало артистам хоча б видимий успіх і непогані виручені за перегляд гроші.
Непомітно для мене вистава закінчилася. Артисти вийшли на сцену і під схвальні вигуки «Браво!» декілька разів уклонилися. Карл Людвіг також двічі викрикнув: «Браво!», після чого запитав, звертаючись до нас обох:
Як вам Ґрільпарцер у місцевій інтерпретації?
Непогано! відзначив я.
Непогано? І все? вигукнув ерцгерцог. Хоча чому я дивуюся! Прошу не прийняти ці слова як неповагу до майстерності артистів Лемберга, пане Людкович. З уст Максиміліана Рутецького вони звучать як найвища похвала.
Я впевнений, що вони щирі, озвався детектив.
А вам? Як «Ілюзія життя»?
Не хочу здатися вам невихованим, ваша імператорська величносте, але я більше звик до інших діалогів. Не таких вишуканих.
Розумію. Я пропоную дещо урізноманітнити наше перебування тут. Один момент!
Із цими словами ерцгерцог зник за дверима, а ми удвох лишилися самі. Майже одразу Людкович запитав:
Пане Рутецький! Боюся, потім у нас не буде можливості поговорити про справи. Я хотів би уточнити свій статус.
Ми разом дбатимемо про безпеку цісаря Франца Йосифа під час відвідин Лемберга, повідомив я.
Але чому ви обрали мене? У поліції Львова є вищі від мене офіцери.
Мені вас порекомендував ерцгерцог. У мене немає підстав не довіряти братові цісаря. Тому, ви праві, пане Людкович, сьогодні нам не вдасться нічого вирішити. Якщо це вас не обтяжить, то я чекатиму вас завтра у себе. Ви не відмовитесь пообідати зі мною?
Вважатиму за честь! О котрій?
Вам буде зручно о четвертій?
Цілком, відповів Людкович, і цієї миті двері ложі знову відчинилися.
У ложу в супроводі Карла Людвіга зайшла молода жінка, у котрій я упізнав одну з актрис, що грали у недавній виставі. Тоді вона була недалекою простачкою, тепер же перевдяглася і повністю преобразилася. Її світле волосся, що виглядало таким звабливим на сцені, тепер було зібране і визирало з-під елегантного капелюшка. Тонка талія, яку особливо підкреслювали широкі рукави, була «справжня», а не результат цього жахливого корсету із китового вуса, яким катують себе столичні дами.
Дозвольте відрекомендувати вам, шановна пані Малґожата, мого друга Максиміліана Рутецького, представив незнайомку Карл Людвіг. З паном Людковичем ви знайомі. А це, Максиміліане, провідна акторка театру, в якому ти зараз перебуваєш, Малґожата Серватка.
Я елегантно вклонився і поцілував простягнуту кисть. Від жінки йшов ледь чутний шлейф дорогих парфумів.
Мені було приємно, коли ерцгерцог повідомив мене, що зі мною хоче познайомитися його друг, говорила Малґожата.
Вона сіла у запропоноване крісло, почекала, коли це зробимо ми.
Я просто хотів висловити своє захоплення вашим талантом, пані Серватко, відповів я, бо треба було щось сказати.
Чесно кажучи, зараз у мене не було жодного бажання не те що розмовляти з кимось, а просто перебувати тут. Події дня, що закінчувався, стомили мене, а наступні обіцяли бути не менш напруженими.
Просто Малґожата, поправила жінка.
Вважатиму за честь!
Розмова й далі протікала у такому ні до чого не зобовязуючому тоні, який, однак, скоро почав усіх гнітити. Було помітно, що це нікому не приносить задоволення: мені через втому, самій Малґожаті, напевне, через таку ж причину, детективу Людковичу через усвідомлення того, що він почувався не у своїй тарілці. Зрештою, Карл Людвіг зрозумів, що потрібно якось виходити з непевного становища.
Так ми попрощалися із чарівною актрисою, давши один одному слово іще зустрітися при нагоді.
Ерцгерцог спочатку відвіз мене додому, затим відправився до поліції, куди попросив його доставити мій новий знайомий. Чи були цього дня іще справи у ерцгерцога Австрійського Карла Людвіга, я не знав.
Стомлений днем, що минав, я ледве дістався до ліжка і миттю заснув міцним, без сновидінь сном.
Снів я вже не бачив років пять.
V
За всього бажання назвати себе прибічником паперової роботи я не зміг би. Мене ніколи не приваблювала паперова казуїстика, без котрої не міг прожити батько. Він не відмовляв собі у задоволенні переглянути ділові папери навіть тоді, коли у цьому вже відпала потреба і цим займалися ті, хто і мав займатися: клерки. Тут батько міг потягатися з теперішнім цісарем, адже Франц Йосиф нікому не довіряє розбирати кореспонденцію і годинами пропадає з паперами.