Авжеж, ваша імператорська величносте! Смію нагадати, що ви у Львові лише два роки, а нам, корінним львівянам, до цього не звикати, відповів Людкович.
Я вперше почув його голос. Детектив говорив з ледь чутним акцентом, але він не псував його німецьку, а, навпаки, додавав їй певного шарму. Я звернув увагу на інше: вже утретє це місто називали по-інакшому, не так, як ми й поляки. Цікаво, як це звучить з уст жидів?
Головне, щоб на час візиту цісаря Франца Йосифа Львів не задощило.
Його слова мене здивували.
Ви даремно турбуєтесь за настрій його цісарської величності! Франц Йосиф Перший приділяє мало уваги подібним незручностям, відповів я.
Я не сумніваюся у невибагливості цісаря! Погода мене цікавить, пробачте, із суто практичних міркувань. Мряка, а тим більше дощ, змусить магістрат змінити графік переміщення цісаря, а це внесе додаткові труднощі у нашу роботу, пояснив Людкович.
Його слова переконали мене, що мій співрозмовник насамперед професіонал і ерцгерцог не помилився, порекомендувавши його.
Ви знову про роботу? удавано розсердився Карл Людвіг. Ми ж домовилися, що сьогодні говоритимемо лише про прекрасне. Пане Людкович, ви раніше дивилися «Ілюзію життя»? Максиміліана навіть запитувати даремно важко у столиці знайти театр, у якому не йшов би Ґрільпарцер[7].
Це так, ваша імператорська величносте, але зізнаюся, «Ілюзію життя» не доводилося бачити жодного разу, відказав я. Чомусь у Відні більше ставлять «Велич і падіння короля Оттокара».
Це й не дивно! Прославляти велич становлення цісарського дому обовязок кожного підданого! пафосно відказав ерцгерцог. То як, пане Людкович?
Я радий, що не один лише пан Рутецький уперше насолоджуватиметься виставою, відповів детектив.
Смію запевнити, ви не будете розчаровані, запевнив Карл Людвіг.
Невдовзі ми підїхали до колонади перед театром. Він розташувався на правому березі Полтви і мав досить-таки ошатний вигляд. Оглядаючи його іззовні, я відзначив, що він побудований у класичному стилі й органічно вписується у навколишній ансамбль. І був чи не найбільшим театром, у яких мені раніше доводилося побувати. Це моє зауваження не могло залишитися поза увагою ерцгерцога Австрійського.
Третій у світі! гордо мовив він. Лише Ла-Скала і театр у Дрездені більші.
Я ніколи не бував ні у Мілані, ні, тим більше, у Дрездені, але охоче повірив словам ерцгерцога.
Ми увійшли в театр. Містяни, що вже наповнили хол приміщення, шанобливо віталися з Карлом Людвігом, із чого я виснував, що він користувався шаною серед знаті.
Видно, ерцгерцог з якогось часу мав тут свою ложу, позаяк, не вагаючись, одразу попрямував до одних з численних дверей. І дійсно, за ними була невелика ложа, щоправда, на моє здивування, розташовувалася вона не проти сцени, а дещо справа. Тим не менше, огляд був чудовий, можна було споглядати не лише за дійством на сцені, але й спостерігати за глядачами.
Я одразу зауважив деяку скутість у рухах Теофіла Людковича і зробив висновок, що подібні відвідини театру для нього не такі вже й часті, а якщо вони і траплялися, то зазвичай він займав місце у партері за два золотих, а не тут, у ложі.
Глядацька зала поволі наповнювалася людьми, обовязковий у таких випадках шум повільно затихав. Здавалося, артисти лише чекали цього моменту, коли глядачі затихнуть остаточно.
Велика важка завіса на сцені розсунулася, і почалася вистава
Карл Людвіг мав рацію щодо того, що в себе у Відні я нечасто пропускав якусь премєру. Щоправда, слід зізнатися (хоча б самому собі), що я не завжди відвідував вистави заради однієї лише вистави. Найцікавіше дійство зазвичай починалося саме тоді, коли опускалась фінальна завіса. Звісно, було б неправдою стверджувати, що я абсолютно не розумівся на мистецтві театру, але й знаним театралом, як от молодший брат цісаря, назвати себе не міг.
Вистава, дійство якої розігрувалося на сцені, була недурна, артисти викладалися на повну, тож особливих претензій з мого боку не було. Під час вистави, окрім того, що доводилося слідкувати за сюжетом, я кидав оком на ложі навпроти, де сиділа міська еліта (ті, що споглядали з партеру, мене не цікавили). У центральній ложі, котра за статусом мала б належати ерцгерцогу, я побачив дійсного намісника Ґолуховського. Поруч нього сиділа його молода дружина. Ще перебуваючи у Будапешті, я змусив церемоніймейстера цісаря просвітити мене стосовно деяких питань, які можуть бути мені корисні. Маючи феноменальну память, той повідав про тутешню еліту. Дружину намісника звали Марія Кароліна Йозефа Баворовська. Вони одружилися сім років тому, але вже встигли народити пятеро дітей. Це не могло не позначитися на зовнішньому вигляді жінки, й навіть з відстані мені було видно, що вона виглядає змученою.