Дізнавшись про це, Гуляницький скипів від люті це був хитро продуманий розкол українського суспільства: два гетьмани не можуть існувати одночасно. Тож усі незадоволені Виговським переметнуться до Безпалого. А таких безмозких людей чимало!
Але трохи втішила всіх трьох полковників звістка, що Виговський відправив їм у поміч військо під командуванням переяславського полковника Тимофія Цицюри та наказного гетьмана Скоробагатенка. Проте ці двоє не могли самотужки здолати чимале військо, яке Ромодановський стягнув під Варву.
Що будемо робити, панове? запитав Грицько в Дорошенка та Силича, чернігівського полковника. Довго протриматися нам складно закінчуються харчі та порох.
Стояти на смерть це, звичайно, добре, проте користі, що ми тут поляжемо, буде мало. Тільки слава! Якби ж то зі Скоробагатенком та Цицюрою знестися та з двох боків вдарити по москалях, то й діло б краще пішло, мовив Силич.
Ні, не вийде, зітхнув Дорошенко. Сьогоднішній штурм довів, що Ромодановський прагне нас будь-що знищити й відтепер прочісуватиме округу, мов гребенем вошей.
Троє полковників замовкли, розуміючи, що єдиний вихід триматися, доки вистачить сил. І зараз найголовніше, щоб їхні козаки не занепали духом.
Бранців Гуляницький наказав повісити, скинувши в зашморгах з частоколу. Даремно люди благали про помилування, запевняючи, що не з власної волі пішли воювати, а з примусу. А опинившись у полоні, сподівалися на милість від співвітчизників, бо загони москалів, ідучи на допомогу Ромодановському повз Харків, пограбували домівки багатьох козаків, забрали припаси та худобу, а те, що не змогли забрати, знищили. І з простих козаків знущалися, принижуючи та називаючи зрадниками, погрожуючи, що як повертатимуться назад, то всіх їх у холопи поведуть.
А так вам і треба! байдуже мовив на ці жалоби Гуляницький. Ви чужі для ворога, а для своїх виродки, бо зрадили власну кров, забувши, що ви українці, дозволивши кацапам плювати вам в обличчя. Тож хоч подохніть з гідністю! Хоча яка може бути гідність від зашморгу?! Але куль для вас шкода: їх і так замало.
Утім думка звязатися з Цицюрою та Скоробагатенком позбавила Грицька спокою. Він розумів, що його гонець муситиме прокрадатися через місцину, яка кишить ворогом. І де знайти таку вправну людину? А якщо вона потрапить у полон і під тортурами видасть увесь план, то він зазнає поразки. Але дуже хотілося ризикнути, бо розгром Ромодановського був би відчутним ляпасом цареві Олексію.
У полудень 29 листопада до фортеці підїхали козаки, очолювані Цицюрою. Їх впустили у фортецю, і Тимофій розповів новини. З одного боку, прикрі, а з другого, цілком стерпні. Не маючи сили розбити Ромодановського, він зі Скоробагатенком запропонував перемовини. Тим паче, що гетьман Виговський під Києвом уклав з Шереметєвим мир, і останній надіслав Ромодановському листа, підтверджуючи цю подію. Тож обидва полковники теж запропонували мир, на який воєвода погодився і який був йому вигідний: на носі грудень, не стояти ж під цією клятою Варвою всю зиму, чекаючи, коли козаки у фортеці перемруть від голоду! Тому воєвода прийняв від полковників присягу на вірність цареві, а тепер пропонував оборонцям Варви теж скласти присягу та передати йому фортецю, після чого він усіх безперешкодно відпустить.
Поміркувавши та згнітивши свої горді серця, троє полковників погодилися. І 30 листопада, після трьох седмиць облоги, Гуляницький, а разом з ним усі його козаки принесли присягу на вірність цареві, здали фортецю Ромодановському, який залишив тут невеликий гарнізон.
Після цього Грицько попрямував у Ніжин. А Ромодановський з Безпалим подалися в Ромни, які стали ставкою незаконного гетьмана. Невідомо, чим думав Безпалий, коли тягнув лапи до булави. Але коли вхопив, то нарешті второпав, у яку халепу вскочив, дорогою на них напав невеликий загін татар, які прийшли з Цицюрою й Скоробагатенком і від яких вдалося відбитися. Але якби він потрапив у полон і його відвезли до Виговського У найкращому випадку гетьман наказав би його повісити, а в гіршому на палю посадити. Тому Безпалий тримався кацапів, мов воша за кожух.
А Лесь, ледь повернувшись додому, одразу запитав сестру про листа від Олесі. Але відповіді не було. Хлопець розшукав чоловіка, якого просив про цю послугу. Той повідомив, що віддав листа особисто Катерині, але відповіді вона не передавала. «Господи! Та краще б я загинув у Варві!» у розпачі подумав Лесь, зрозумівши, що Олеся йому не пробачила. Він не сумнівався, що Катерина віддала їй листа, але не міг уторопати, чому дівчина йому не відповіла. А потім розлютився: «Та як вона могла мені не пробачити, коли я так упадав за нею?! Та що вона собі міркує? Чи й не краля! А ну її к грецям! Такого цвіту по всьому світу! Обійдуся без неї!» думав він, страждаючи від ураженої гордині.