Та як же не угледів, коли
А ти ліс оглянув?
Ні, подав голос Лесь, ніхто в ліс не ходив, бо осавула побоювався зіткнутися з ворожим розїздом.
Гуляницький замислився, а потім знову відправив солідний загін обстежити ліс. Лесь знову пішов з усіма й похмуро вештався порожнім лісом, не турбуючись про безпеку, бо почувався приниженим від звинувачень осавули. Але ж він ясно бачив у місячному сяйві людей, які щось несли! «А може, мені й справді примарилося і я даремно здійняв галас?» подумав Лесь, засумнівавшись у самому собі.
Несподівано його увагу привернула дивна купа хмизу вперемішку з опалим листям. Вона була не безформною, а витягнутою уздовж. Лесь із нерозумінням дивився на сушняк, сумніваючись, що природа могла надати таку впорядковану форму, а потім підняв довгий сук та почав розгрібати листя та прибирати гілки. І знайшов драбину. Довгу й міцну. Спеціально зроблену, щоб дістатися до вершини частоколу фортеці. Лесь осміхнувся та побіг шукати своїх.
Пізно ввечері на вежах і галереях частоколу над Удаєм скупчилося чимало козаків. Люди сиділи тихо, прислухаючись до найменшого шурхоту. І як на гріх, ніч знову була темна та вітряна, а гай біля підніжжя урвища стогнав та скрипів під злим осіннім вітром. Лесь теж був на вежі. Тій самій, з якої минулої ночі побачив ворога. Хлопець вдивлявся в пітьму, насторожено прислухався, проте відчував дивну впевненість, що все вдасться. Адже ворог хитро придумав! Навіщо витрачати сили на виснажливі та криваві штурми, коли можна діяти хитрістю сховати довгі драбини поблизу того місця фортеці, де відкритий штурм неможливий, отже, це місце слабко охороняється, і вночі тихенько видертися на стіни, вирізати сторожу та захопити фортецю. План був відверто божевільний, але цілком реальний для виконання. Адже штурм будь-якої фортеці був дуже складною справою, тож завжди намагалися долучити фантазію й хитрощі у скруті чи жадобі вбивства людська фантазія не знає меж. Вочевидь, москалям треба було будь-що зломити гетьманців.
Лесь оперся на поручні, звісившись за край вежі. Усміхнувся, згадавши, як Гуляницький, дізнавшись про заховані драбини, з ледь помітною насмішкою покосував на осавулу, мовивши: «Ось тобі й личак[7] литовський!», бо саме так той лаяв Леся. Хоча самому Лесеві й слова похвали не сказав. «Досадно, що ні чорта не видно, подумав хлопець. Але це найкращий час для нападу».
Час тягнувся повільно, хвилини складалися в години. І вив вітер. Проте між його виттям козаки почали розрізняти інші звуки десь брязнула зброя, десь щось стукнуло, десь пролунали людські голоси. Але ці звуки здавалися примарними, навіяними скавчанням вітру, тим паче, що нерви в козаків були натягнуті до межі, і якби деякі з них на власні очі не бачили захованих драбин, то списали б їх на марення.
Щось неголосно стукнуло об деревяну огорожу вежі. Лесь здригнувся, пошарив руками й намацав край драбини. «Лізуть», прошепотів він, і його товариші почали виймати зброю. Сам хлопець притисся спиною до однієї з чотирьох колод, що підтримували дах вежі, і вийняв шаблю.
Край драбини все частіше постукував об огорожу вочевидь, лізло багато людей. Лесь чекав, шкодуючи, що в кромішній пітьмі нічого не видно. Несподівано хлопець інтуїтивно відчув, що перший ворог уже досяг верху, і махнув шаблею. Пролунав несамовитий, сповнений дикого болю крик, який канув униз. І одразу ж засурмили сурми.
Сліпуча хвиля поповзла вежами та галереями частоколу. Це запалили факели, їхнє полумя рвав вітер, марно намагаючись загасити, і всі і нападники, і захисники на мить замружились від яскравого світла. А потім розпочалася бійня. Захисники Варви завзято відбивалися, скидаючи нападників з частоколу разом з драбинами, безжально різали всякого, хто лише траплявся під руку. І шум цього побоїща перекрив навіть вереск вітру. Усі три полковники теж явилися відбивати штурм, як належить гідним воєначальникам.
Невдовзі ворог відступив. Але захисникам вдалося захопити бранців, які виявилися харківськими козаками та, не чекаючи допиту з тортурами, повідали чимало цікавого. Не маючи сили розгромити впертих гетьманців, Ромодановський учинив інакше скликав раду, на якій обрали нового гетьмана. Ним став значний військовий товариш Іван Безпалий, який навесні був прибічником покійних Пушкаря та Барабаша, а після їхнього падіння втік до Бєлгорода. Проте через неповний склад ради його обрали лише наказним гетьманом.