Розумію, сказав Омелько.
Ні, ти всього не розумієш.
Чому ні? Сиджу ту у вязниці, а потім гайда на шибеницю.
А потім?
А потім знаєш що смерть.
А потім?
А вже потім сам Бог знає, що буде! Невинно терплю. Прецінь ти убив мою жінку.
Отже знай, хто невинно на землі терпить, той просто йде до раю. А нам, чортам, се не в смак.
Еге
Тепер розумієш, що мені треба тебе спасти? Коли тебе будуть вішати, не відганяй мене хрестом.
Та ти, ще, може, якої капости хочеш мені зробити?
Клянуся тобі рогами і чортячим хвостом, щоби я уже більше смоли не пив і вогню не їв, коли брешу. Тепер хочеш вір, хочеш не вір. Коли тебе стануть вішати, не хрестися, а я зроблю таке чудо, що тебе пустять цілого і здорового.
Ну, красно, нехай на твоїм стане.
Памятай, що я тобі сказав, промовив чорт і щез.
Довго думав Омелько, чи слухати чорта, чи ні? Вмерти невинним і дістатися раю, чи ще жити? Нарешті рішився послухати той раз чорта. Захотілося йому ще жити.
Настало рано. Юрба наповнила площу, посеред котрої піднімалася шибениця, а коло неї кат походжав. В юрбі чути було лише жаль за Омельком. Одні жалували його як доброго коваля, инші як доброго чоловіка, котрого чорт попутав.
Ех, можна було чути в товпі, чого то по пяному не зробить чоловік! І відважний був і побожний самого чорта не боявся, а таки його чорт попутав.
Заголосила труби і бубни, Омелька привели під сторожію, перечитали засуд. Кат поставив його на стільчик, накинув на нього мотузок і вибив з-під ніг стільчика. Але в ту саму хвилю мотузок урвався, а Омелько, мовби нічого не було, станув на ноги.
«Не збрехав, чортів син, не збрехав», подумав Омелько і серце його радісно забилося.
Народ зашумів, захвилювався і простугонів:
Невинного вішають! Невинного!
Кат і начальство кинулися до Омелька, а далі, ну ж оглядати мотузок. І що ж? Виявилось, що він перепалений в тому місці, де перервався. Юрба ще дужче загуділа і домагалася, щоби Омелька, яко невинного, пустити.
Зачекайте, православні християни! Скоро Омелько невинний, то і вдруге мотузок не видержить його, сказав суддя і сам докладно оглянув мотузок.
«Добре. Вішай хоч десять разів все одно», подумав Омелько і знову просунув голову у петлю. І знов кат вибив з-під ніг стільчика і о диво! мотузок запалився і обірвавсь, ба навіть сама шибениця загорілася.
Народ ще дужче заворушився і домагався негайно відпустити Омелька.
Народе православний! сказав суддя. Не можу я сам від себе пустити Омелька. Вже його більше вішати не буду. Відведу до вязниці і про все донесу гетьманові. Як він порішить, так буде, сказав суддя.
Народ притих і розійшовся. Омелька відвели до вязниці і донесли про все гетьманові. Гетьман вислухав і сказав:
Чи не чарівник він який? Або яка нечиста сила йому помагає?
Ні, кажуть, перед смертю він сповідався і причащався, та і добрий християнин з нього.
Ну, коли так, то пустіть його на чотири вітри. А за се, що він терпів невинно, дати йому сто срібних.
«Що ж мені тепер на світі робити?» подумав Омелько, вийшовши з вязниці.
Женися на молоденькій дівчині, шепнув йому чорт.
Ай, так зараз і женитися?
Женися! Я тобі таку найду, що і у самого гетьмана нема такої, шептав чорт, стараючись улізти в Омелькове ребро.
Та ба, не так склалось! Омелько ніколи не лаявся, а й тепер ще не був пяним, то чортови не вдалося влізти в його ребро, і Омелько, замість женитися, подався у монахи.
Батьки наші, коли ще були молодими, заходили часто-густо до земляка в монастир. Старий був, дуже старий був Омелько. Він, кажуть, і оповідав, як його чорт попутав. «Якби у мене не було, каже, бувало, сеї доброї звички ніколи не проклинати, пропав би був з головою. А тепер, може, дозволить Господь хоч здалека рай Божій уздріти і в кігтях чортових не бути».
Пантелеймон Куліш
Народився 8.VІІІ.1819 р. в містечку Вороніж на Сумщині в поміщицькій родині. Вчився в Новгород-Сіверській гімназії та Київському університеті. Не скінчивши курсу, учителював у гімназіях Києва, Луцька, Рівного, викладав у Петербурзькому університеті. Був одним із засновників Кирило-Мефодіївського товариства. Після арешту відбував заслання у Тулі. Згодом жив у Петербурзі та у своєму маєтку на хуторі Мотронівка під Борзною на Чернігівщині, де й помер 14.ІІ.1897 р.