Ну, хіба тільки тому, сказав нарешті, що я щасливо продав муку в Чугуєві! Хай буде по-вашому! Тільки вже ти, братчику, не відкрутишся і розкажеш усе, як було!
Олекса Стороженко
Народився 24.ХІ.1805 р. у с. Лисогори на Чернігівщині в старовинній козацькій родині. У 18211823 рр. вчився в Харківському шляхетному пансіоні, пізніше близько тридцяти років служив у війську. Вийшовши у відставку, в 1868 р. поселився на хуторі Тришині коло м. Берестя (тепер Брест). Тут займався літературною працею, малюванням, музикою, різьбленням, садівництвом. За проєкт памятника Несторові-літописцю здобув звання художника-академіка. Помер 18.ХІ.1874 р. на своєму хуторі, де й похований.
Залишив історичні повісті, оповідання, фантастичні новели та казки, в яких зокрема діють і чорти та інші міфологічні персонажі: «Ярчук», «Лісовий дідько й непевний», «Межигорський дід», «Суджена», «Дорош» і повість «Марко Проклятий».
Чортова корчма
Раз, походом із Курської губернії в херсонські степи, переправившись через Дніпро, прийшов наш штаб на «дньовку» в село Сведовок. Село розкинулось в долині, а кругом оточували його високі гори, вкриті одвічним лісом. Мені сказали, що в лісі багацько вальдшнепів, і я на другий день пішов пополювать. Щоб не заблудиться в гущах, я узяв з собою хазяйського сина, парубка по двадцятому року; думаю собі: проведе, а часом як встрелю на плесі качку, то буде кому й витягти. В лісі вальдшнепів здіймалось до біса, так за гущиною не зручно було стрілять; от ми, пообідавши у лісничого, й вибрались з нетрів ік Дніпру, щоб пополювать ще на качок та куликів.
Вже надвечір, як став стухать жар, повертались ми у село луговиною. Не доходячи верстви зо три до села, побачив я на горі велику руїну мурованої будови. Сонце сідало і огненним промінням освіщало темні мури, а за ними і наоколо чор-нів ліс.
Що це за руїна? спитав я парубка.
Це «Чортова корчма», одказував парубок.
Як чортова?
У сій корчмі колись, давно вже, шинкували чорти, та й досі щороку перед Різдвом бенкетують тутечки з відьмами.
Хто ж бачив, як вони бенкетують?
Були такі, що бачили, та й розказували тим, що не бачили.
Я зійшов на гору, щоб огледіть руїну. Корчма була стародавньої будівлі: широкі стіни і покої під зводами. В першому покою, на камяному помості, було розкидане скло од битих пляшок, кістки; а біля розваленої груби лежала кабиця, багацько битих горшків і купа попелу з вугіллям. Видко було, що тутечки ще не так давно щось готували і добре гуляли.
Так, так, сказав я, бенкетували, тільки не знаю хто: чи люди, чи чорти?
Кому ж більш і товктись тутечки, одказав парубок, як не чортам! Яка нечиста мати понесе сюди чоловіка!
Розкажи ж мені, хто довідався, що в сій корчмі шинкували чорти? Як про се розказують?
От як про се розказують старі люди, почав парубок. Ще за часів Січі, недалечко од сієї корчми, доживав віку старий запорожець. Мав він хату на дві половини, на одній у світличці сам жив, а на другій жила бабуся, що його годувала і доглядала. Запорожця того всі поважали, бо дуже добра і чесна була людина; не гнула перед ним кирпи і старшина, ходили до його і прості люди, деколи заходили й татари (бо й по-татарськи знав), і жиди; та він і чортів не цуравсь: інколи й біси до його навертались, то він було розпитує їх і бавиться з ними.
Раз, перед Різдвом, тільки що вернувся він з всеношної, чує щось шкряба біля дверей. Запорожець думав, що кішка, тільки відчинив, а в хату шасть чорт; хука в лапки і підскакує халяндри, бачите дуже приморозило, так чорта пройняв циганський піт.
Та й змерз же! каже чорт, такий мороз, що аж очі злипаються! Будьте ласкаві, добродію, пустіть погріться.
Грійся, вражий сину, каже запорожець, поскубши тихенько за вухо чорта.
Спасибі вам, добродію, каже чорт, за вашу ласку. Та й сів біля грубки.
Відкіля се, спитав і запорожець, нечиста мати тебе принесла?
Здалека, каже чорт, аж з того краю світу!
Що ж ти там робив? спитав старий.
Звісно що, каже чорт, іскушав людей. Що ж нам, чортам, більше й робить
І не обридне вам, каже запорожець, чорти батька зна чого блукать по світу! пора б вже вам і вгамуваться
Е, добродію, каже чорт, збіднившись, не наша сила, не наша й воля; і в нас є старшина, сиріч начальство треба, бачите, слухаться; скачи враже, як пан каже. А то який би його біс отак і по світу товкся! Подивіться лишень на мене: гасаючи, всі кігтики на лапках попритирав, і шерсть на боках повилазила!.. Та ще коли б ви знали, що вони вигадують тамечки у пеклі: понастроювали скрізь тих шинків, корчем, запроваджують бенкети, ігрища, гоцаки, гропаки, гопаки!..