Який страшний та вусатий! відказали їм інші вже по-нашому.
Давайте, сестрички, звяжемо йому руки та вдягнемо в нашу одежу! Адже ж переодягли його десь козачки в спідницю
Ой, та який же він смішний! хихотіли дві одаліски знову по-українському, плескаючи в долоні.
Явтух, заклавши руки за пояс, як і належиться ввічливому парубкові, мовчки стояв перед ними
Одна з жінок попрохала його:
Повесели нас своїми оповідками. Розкажи, як ти сюди потрапив?
Прохання йому переклали. Явтух почухав потилицю.
Та що ж я вам такого, паніматко, розкажу? Я ж, їй-богу, не знаю. Язик якось той не повертається.
А от ми його підмажемо! сказали дотепніші.
Та з тими словами йому наготували, мов ханові, кальян, посадили на мякі подушки, поставили перед ним низенького столика, а на столика великий таріль з яблуками, виноградом і татарськими пірниками.
Почнемо з того, що почав Явтух
І цілісіньку ніч розповідав ханським жінкам свої пригоди, наминаючи виноград, яблука й персики. Коли ж на таці не зосталося вже нічого, Явтух встав і, похитуючись, сказав:
Тепер уже все! Тепер уже я піду звідси!
Як підеш? спитали здивовані красуні.
Та мені пора вже додому!
Ліхтар ледве блимав, і в покої панував блідий сутінок.
Але ж ти чудний! Ти ж сам казав, що звідси до твоєї батьківщини зо дві тисячі верст!
І то правда! згодився Явтух. Але таки мушу йти.
Але ж довкола палацу тече ріка і вартові стоять біля піднятих мостів! Якщо тебе побачать і впіймають, то приведуть до хана, на мосту перед палацом відітнуть голову, зашиють тебе в мішок та так безголового й кинуть у воду!
Ба ні, таки піду, стояв на свому Явтух, прямуючи до дверей.
Та зачекай, буйна голово! Ми тебе знову винесемо у скрині в сад і відчинимо хвіртку. Ану ж знайдеш у городі якого-небудь жида: він тебе й вивезе на таратайці під мішками!
І, запакувавши його знову до скрині, жінки понесли її темними переходами і сходами, поки не опустили десь у кущах. Явтух підняв віко і подивився довкола
Місяць уже опустився за гору, і рожева смуга на протилежних околицях міста виднілася з-за плескатих дахів. У повітрі свіжіло. Роса виблискувала на листі й пелюстках, тополі перемовлялися з вітром, а в небі тяглися тоненькою ниткою бузьки Явтух протер очі: що це таке? Перед самим його носом знову стоїть вчорашня руда старушенція.
Не журись, козаче! каже вона. Дай лише мені знайти і добряче провчити того клишоногого, що тебе вчора зобидив. Зараз тебе миттю занесу додому.
Кого знайти? Якого клишоногого?
Та чорта! аж заскрипіла зубами відьма. Того клятого бузувіра! Він тепер якраз замкнувся в млині з твоєю судженою і сидить там, оситник пулькатий!
З моєю судженою? скрикнув Явтух. Вези мене, розпропаща душа твоя! Вези, а як ні, то заприсягаюся, що змелю тебе на тютюн!
І, вискочивши на спину відьми, Явтух стис її колінами, скинув з себе жіночу хустину і, закасавши рукави, підняв мязисті кулаки. Відьма спочатку похитнулася і затупцяла на місці, але поволі випросталась, підстрибнула і стала підніматися з ним у повітря. З вікна палацу визирнула голова чорного араба й сипнула прокльонами, рука його з шаблею грізно змахнула в повітрі, але Явтух із відьмою були вже далеко-далеко
Явтух лише дивувався, як відьма, не рухаючи ні руками, ні ногами, летить, наче хмара під вітром. Вони вже були так високо, що іще на всій землі сіріли сутінки, а вже вдалині виднілася червона куля сонця, яке мовби купалося у хвилях велетенського озера, збираючись вийти на ясне небо
А яке ж то озеро, тітонько? спитав Явтух.
Се астраханське море. Там багацько солі, а ще більше доброї тарані і різної риби.
Е! відсахнувся Явтух.
Просто в очі йому налетіла легка прозора хмаринка, і він щез у ній, наче у хвилях срібного серпанку. Коли вилетів знову на світ, на волоссі його і сорочці заблищали краплі роси, а хмарка далеко-далеко внизу синіла маленькою цяткою
Коли вже свінуло, Явтух побачив ранніх жайворонів, що тремтіли в повітрі срібними крильцями. Очка їхні ще були заплющені, а вони в світлому повітрі, напівсонні, вже славили своїми піснями сонце.
З комина сільської хати вилетів у срібній одежі світлий дух, тримаючи в руках непорушну дівчину.
Що це таке? спитав Явтух.
Янгол Божий забирає в небо душу щойно померлої дівчини!
«Чи ж не моя це Найда?» подумав Явтух, але, придивившись, заспокоївся, бо то була не вона.