Леоніда це приголомшило. Він навіть зіпявся на ногу, хоча його вже трохи хитало від випитого пива. Він обіперся об дерево. Кінець серпня в Києві видався дуже теплим. Так завжди було аж до жовтня: сонце ніби не хотіло віддавати місто холодній окупантці-осені і пряжило так, ніби й не збиралось відступати.
Та давай лапу, Миха допоміг товаришеві сісти на колоду. Ти чого?
Давай не будемо про твоїх родичів, що драпали, про пограбованих фраєрів, гаразд? Бо, виходить, поки я бився в лавах армії, ти ховався по закапелках. А за тебе інші гинули!
Миха нічого не відповів. Тільки запалив цигарку, зиркнув на похмурого товариша. Леоніда розвезло від пива і також потягло на одкровення:
Ми з тобою таки різні Я навіть не уявляв, наскільки. Я, приміром, ось не можу знайти своє місце в цьому Він не знаходив потрібних слів і, хапаючи повітря ротом, тільки мовчки розвів руками у цьому місті. У Києві, розумієш? Я залишив його іншим квітучим, пахучим, мов коровай, коли весною тридцять восьмого поїхав до Севастополя поступати в мореходку. А потім оборона Києва, клятий «київський котел» А я ж тоді ще в жодних боях не побував Нас, зелених хлопців, одразу кинули на передову. Я навіть не усвідомлював, що я воюю в рідному місті. Мій бронекатер підірвали, а я втратив ногу. Чи можна сказати, що я воював? Мені так соромно було в шпиталі Бо вже від мене ніякої користі батьківщині, і що на фронт зась Ти розумієш? Льоня махнув рукою. Ет, нічого ти не розумієш Бо на фронті не був. А там усе інакше. Тобі дають наказ і ніколи, ніколи навіть щось подумати. Ти просто ґвинтик в руках командування, частина величезної машини. Але життя віддати не жаль, ти навіть прагнеш померти в священному бою. Але втратити ногу? Це так жалюгідно
Льоня скривився і задивився кудись удалечінь, де тепер була спалена німцями пустка, туди, де ще малим бавився на сонячному пляжі квітучої київської Венеції. У нього була мама-красуня, з довгою каштановою косою, яку так і не відрізала на пошану моді, і батько в пілотці, хвацько змайстрованій з газети, і з шахами під пахвою. Десь там над ними завжди витали поети Срібного віку, котрих мама і тато цитували наввипередки, немов змагаючись. Сміх, музика Шопена, обожнювана мамою
Я про серйозні речі хочу розповісти тобі насупився Миха, дістаючи фляжку з горілкою з кишені своїх широких штанів і надсьорбуючи. Гадаєш, нам легко було? Ти знаєш, як визволяли Київ?
Ну, звісно, знаю Леонід похмурнішав і також приклався. Хоча й відчував, що запивати пиво горілкою то вже занадто. Я тоді вже в штабі служив. У нас багато про це говорили, сухо додав.
А знаєш, гостро примружився товариш, скільки в тому Дніпрі, на який ти зараз дивишся, людей загинуло, коли його форсували? Знаєш, що газети Ех!.. Миха затнувся. Але потім-таки вичавив: Брешуть вони всі! Знаєш, скільки наших полягло?.. Я тоді з хлопцями ще обручки з мертвих знімав. І знаєш, скільки цих пальців було?.. Не порахувати. Парняги нашого віку, може, й не мріяли, як ось ти, померти в «священному бою», скривив він глумливо рота.
Капітан-лейтенант зблід, але вирішив ніяк не коментувати слів Михи. Все одно не переконає. Однак він знав, звісно, знав про Ватутінський наступ. Чи було це виправдано? В ставці говорили, і говорили багато. Звісно, що так. І ніяк інакше. Про те, що втрати сягали по рівноцінності сталінградським, тобто два мільйони осіб (але що з ворожої сторони лише четверта частина загиблих звісно, замовчували).
Чи мені не знати? Я ж кажу, що ногу втратив у тій воді. Просто трохи раніше. Десь, може, плаває зараз. До якого берега прибилась, і її пси обгризли, гірко пожартував він. Льоня уже відчував, як довкола все гойдається. А коли спробував порахувати бики Ланцюгового мосту, то нарахував сім замість пятьох, як воно мало бути[18].
Які пси? Миха знову недобре зиркнув. Ех ти! хмикнув, похитав головою з боку в бік.
Він добряче спянів від горілки. Почувався вільніше. Кудись зникли всі його босяцькі замашки і все те, набуте на «дні». Повільно, обсмикуючись та обтрушуючись від дніпровського піску, Миха підвівся з пенька, випростався на повен зріст високий, дебелий і подивився Леонідові просто у вічі:
Добре, що Ватутін здох після нападу наших, промовив. Двадцять девятого лютого сорок четвертого, коли робив огляд частин фронту на Західній Україні Біля села Милятина Острозького району його перестріли вояки УПА. Була стрілянина, Ватутіна поранили, багато крові втратив. Ну й слава богу це йому за битву дніпровську, паскуді Він потопив сотні тисяч