Вiн сказав новому королевi: "До побачення", -- поцiлував його на iталiйський манiр в обидвi щоки, дiстав вiд нього розкiшний, оздоблений самоцвiтами кинджал для своєї матроської торби й пiшки покинув королiвський палац.
Коли вiн виходив брамою, варта вiдсалютувала йому рушницями, а лейтенант-гвардiєць мовив:
"Минулися чудовi днi Неаполя!"
"Сi!" -- вiдповiв Андреас.
I подався в гавань, на корабель "Любонька". Останню свою нiч у Неаполi вiн проспав на своїй койцi в кубрику.
Але за ту нiч iсторiя з фальшивим королем розiйшлась по всьому Неаполю, тож коли вранцi "Любонька" виходила з гаванi, всi неаполiтанцi стояли на причалi, галасували, свистiли, розмахували капелюхами й гукали:
"Хай живе Андреас Агов! Хай живе Андреас Агов!"
Капiтан Карстен Петерсон i вся команда зчудовано витрiщились на латальника вiтрил i спитали:
"Що це за люди?"
"Давнi знайомi", -- вiдповiв Андреас, вийшов на корму й почав кивати неаполiтанцям та гукати "сi!", "йо!", а потiм тричi натиснув на черевце свого лялькового матросика, i той тричi пропищав: "Агов!"
Незабаром вони вийшли в чисте море, i Андреас почав, як звичайно, латати вiтрила, пошкодженi пiд час розвантажування.
Коли один матрос розповiв йому, що вся команда "Любоньки" була на бенкетi в короля, Андреас нестямно зареготав i довго не мiг угамуватись.
"Подумай лишень! -- гукнув Андреас. -- Я оце тiльки збагнув, що був королем Неаполя".
Докiнчивши оповiдку, прадiдусь устав з вершi й запитливо подивився на мене.
-- Ну, чи сподобалася тобi оповiдка?
-- Ще й дуже. Але менi хочеться спитати: невже справдi з двома словами можна обiйти весь свiт?
-- Знов розумне запитання. Тому я спробую дати тобi розумну вiдповiдь: хто має щастя, дотепну голову, добрий розум i бадьоре серце, той може багато чого досягти в свiтi двома словами. Але з самих лише двох слiв пуття небагато. Ти знаєш вiрша про панi Януцiс, що я склав рокiв кiлька тому?
-- Нi, прадiдусю, не знаю!
-- Тодi я розкажу його тобi напам'ять.
Ходячи туди й сюди по вершiвнi, прадiдусь проказав вiрша. Вiн був такий:
Розумна панi Януцiс
В маленькому грецькому мiстi
Накульгує панi Януцiс.
В руцi вона держить пiдбора,
Питає у всiх: "Пух папуцiс?"
Минула вже шоста година,
Надворi помалу смеркає.
Питає вона: "Пух папуцiс?"
Це просто "Де швець?" означає.
Невчасно пiдбор вiдiрвався
В сердешної панi Януцiс,
Не може шевця розшукати.
I знову, i знов: "Пух папуцiс?"
Кульгає, питає, шукає,
Минула вже й сьома година.
Отак на одному пiдборi
Все мiсто вона обходила.
Та в мiстi шевця не знайшлося
Для бiдної панi Януцiс,
I марно вона там ходила,
Питаючи всiх: "Пух папуцiс?"
Минула дев'ята, десята,
I зовсiм надворi вже темно,
I панi Януцiс набридло
Шукати шевця надаремно.
Мiстечко отак обходивши,
Стомилася панi Януцiс.
I врештi вона перестала
Питати в людей: "Пух папуцiс?",
I сiла спочити на лаву,
Та ноги гарненько розтерла,
А потiм, подумавши трохи,
I другий пiдбор геть вiддерла.
Отак без шевця обiйтися
Додумалась панi Януцiс:
Вiддерла пiдбора, та й годi,
Немовби справдешнiй папуцiс.
I далi пiшла без пiдборiв,
Ураз переставши кульгати.
Як мати одного пiдбора,
То жодного краще не мати.
-- Тепер бачиш, -- сказав прадiдусь, докiнчивши вiрша, -- iнколи двома словами взагалi нiчого не досягнеш. Бо де шевця немає, там зi слiв "Де швець?" пуття нiякiсiнького.
-- Це точнiсiнько як iз папугою, -- сказав я. -- Ви знаєте вiршика про папугу, прадiдусю?
-- Нi, Хлопчачок, не знаю. Там теж iдеться про двоє слiв?
-- Авжеж!
-- Ну, то розкажи!
Я пiдвiвся з коркових плиток, уклонився й продекламував:
Колись папугу навчили
"На добранiч!" гукати щосили.
Тепер вiн, коли свiтає,
Також "На добранiч!" гукає.
-- Мудрий вiрш, -- сказав прадiдусь. -- З нього випливає: те, що ти кажеш, треба ще й розумiти. А нi, то краще мовчи.
Вiн примружив очi й випнув нижню губу. Очевидно, йому знову спала на думку якась оповiдка.