Незабаром вiн уже ганяв у своєму крiслi на колесах по всьому помешканню.
Та це зовсiм не припало до смаку моїй бабусi, в якої вiн жив. Тому вона взяла собi до помочi мене, -- сказати б, як гамiвний засiб для "цього колiщатого дiдугана". Бо я був, по-перше, прадiдусiв улюбленець, а по-друге, його учень у мистецтвi розповiдi й вiршування.
Крiм того, в мене саме тодi наривала п'ята (бо я з дурного марнославства носив тiснi черевики), я не ходив до школи й мiг цiлком присвятити себе прадiдусевi.
Бабуся, до котрої я оце перебирався, жила нагорi, на скелястiй частинi Гельголанду. Тому її ми прозвали горiшньою бабусею. А другу, ту, що жила пiд горою, в долинi, прозивали, звiсно, долiшньою бабусею.
Я перебрався до горiшньої бабусi в груднi. Днiв за два перед тим вона прийшла до нас i сказала моїй матерi, що Великий Хлопчак iз своїм крiслом на колесах перекинув їй шкереберть усю господу. Як воно так буде й далi, то ще, гляди, доведеться чiпляти по всьому помешканню дорожнi знаки.
-- Пошлiть-но ви йому Малого Хлопчака, -- сказала вона наостанку. -- Тодi вони собi вдвох вiршуватимуть, i в господi знов настане спокiй.
(Великий Хлопчак -- то був не хто iнший, як прадiдусь, а Малий Хлопчак, чи Хлопчачок, -- я. Так нас прозивали.)
Тож однiєї ясної холодної недiлi я, кульгаючи на свою хвору ногу, придибав на Трафальгарську вулицю до Великого Хлопчака, й вiн, вiтаючись, змовницьки пiдморгнув до мене.
-- Жiнотi хочеться, щоб ми з тобою знов трохи повiршували, -сказав вiн. -- То що, зробимо їм таку приємнiсть?
-- Звичайно, -- вiдповiв я.
-- А коли це ми востаннє вiршували й придумували оповiдки?
-- Та ми ж часто вiршуємо, прадiдусю!
-- Нi, я питаю, Хлопчачок, коли ми востаннє вiршували по-справжньому?
-- Чотири роки тому, прадiдусю. Тодi, як у Аннекен з Йоганнекен був кiр.
-- А, так, так.
Прадiдусь вигiднiше вмостився в крiслi й сказав своїй дочцi, моїй горiшнiй бабусi:
-- Натопи лишень завтра обидвi кiмнатки на горищi. Тодi ми собi там вiршуватимемо й не крутитимемось у тебе пiд ногами.
-- Обидвi кiмнатки на горищi? -- вигукнула горiшня бабуся. -- А ти знаєш, скiльки це треба вугiлля? Чи ми, по-твоєму, мiльйонери?
-- Ну добре, -- сказав прадiдусь, -- тодi ми вiршуватимемо тут, унизу. Тут тепло.
-- Тут унизу? -- обурилась горiшня бабуся. -- Нi, цього не буде. Як почнеться вiршування, то пропало господарювання! Я вам не вчорашня, знаю! Хочете, -- вiршуйте в спальнi, на другому поверсi.
-- Навлежачки вiршується непогано, -- сказав Великий Хлопчак. -Але спальнi душать будь-яку творчу думку. На другому поверсi ми не можемо вiршувати анiяк.
-- Анiяк! -- пiдхопив я.
-- Усi чоловiки однаковi! -- промурмотiла горiшня бабуся. Й за мить, так само собi пiд нiс, додала: -- Натоплю завтра на горищi.
Це була наша, двох поетiв, цiлковита перемога. Радi та веселi побралися ми на другий поверх спати.
Проте вранцi другого дня -- в понедiлок -- годi було й думати перебиратись на горище. Бо моя горiшня бабуся саме цього дня разом iз чотирма сусiдками робила з розкiшного неладу, що панував у кiмнатках пiд дахом, нестерпно нудний краєвид, що його господинi називають "лад". I так -- до самiсiнького обiду. Спочатку пiшли в роботу вiники, ганчiрки для пiдлоги та мастика, тодi принесено нагору й припасовано на вiкна метри й метри гардин, потiм вимощено цiлу кучугуру подушок на кожнiй постелi й нарештi скрiзь заходили мiтелочки для порохiв.
А тим часом ми, поети, безправно сидiли в куточку вiтальнi, попоїли якогось сумнiвного супу, що нiкому з нас не смакував, i зiтхнули з полегкiстю аж тодi, як горiшня бабуся, -- вже десь близько третьої години, -- повiдомила:
-- Ну, перебирайтеся нагору. Крiсло на колесах вам винесе туди Яспер.
Обидва кульгавi та незграбнi, полiзли ми, Хлопчаки, крутими сходами пiд дах.