Павло обережно підняв кришку. Він, звичайно, не сподівався побачити там скарби, рівнозначні багатству Монте-Крісто, але хоча б на якусь нумізматику надія була. Те, що відкрилося очам Загороднього, не було ні одним, ні іншим. На дні лежав скручений руркою папір явно давнього походження. Розчарований Павло вийняв хрусткий сувій зі скриньки, де він пролежав не один десяток років.
Уже з першого дотику Павло зрозумів, що це не звичайний папір. Він слабо розбирався у старих документах, але навіть йому були відомі папірус та пергамент. Як виглядає пергамент, він не знав, а папірус навіть тримав у руках. Його привіз із поїздки в Єгипет брат Максим із дружиною. Вони вирішили увічнити свій відпочинок не тільки численними фотографіями, але й сувоєм папірусу, на якому ієрогліфами якийсь невідомий майстер написав імя «Максим».
Незнайома рурка не була папірусом, але й папером також не була. Значить, залишався єдиний варіант пергамент. Павло обережно поклав знахідку на робочий стіл, перед тим забравши непотрібну скриньку.
Він намацав якесь потовщення на краю пергамента. Спробував обережно розгорнути сувій. Матеріал був сухий, хрусткий і розкручувався погано. Потовщенням виявилася сургучева печатка з ледь помітним відтиском. Сподіваючись розгледіти напис на сургучі, Павло сильніше на нього натиснув і тут же пошкодував про це. У руці у нього залишився кусок пергаменту з печаткою.
Вилаявши себе за таку необережність, Загородній уважно роздивився сургуч, але навіть тепер нічого конкретного розібрати не зміг. Розуміючи, що решту пергаменту може чекати така ж участь, Павло збігав у будинок і повернувся зі смартфоном. Десь у кіно він бачив, що саме так рятують якщо не сам документ, то принаймні те, що там написано.
Павло розгортав пергамент, попутно фотографуючи цей процес. Через деякий час зявився якийсь напис. Загородній встиг зробити декілька знімків, як пергамент розірвався надвоє. Розрив припав саме на рядок, написаний незрозумілим шрифтом.
Павло продовжував розпочату справу. Коли він закінчив, перед ним лежало чотири нерівні шматки і декілька десятків фотографій на смартфоні. Поклавши шматки пергаменту назад у скриньку, Загородній заховав її у шафку під столом, а сам повернувся в будинок, щоб розібратися у знахідці.
Чесно зізнатися, Павло був розчарований. Ні, він розумів: щоб стати новим графом Монте-Крісто, обєму скриньки явно замало. Але на якісь золоті монети чи прикраси старольвівської панянки він міг розраховувати. Тепер же у нього був розірваний на чотири частини старовинний пергамент, відламана печатка і два десятки фотографій з невідомим, напевне, церковнословянським текстом.
Павло Загородній переглянув отримані фотографії і видалив ті, на яких не було тексту. Він спробував розібратися у написаному, але майже одразу залишив ці спроби. Павло взагалі в школі вчився не дуже, і це ще мяко сказано. Він знав, що нікуди вище зі своїми оцінками не піде, уже в одинадцятому класі він на уроках більше не був, аніж був, підробляв на будівництві. Природно, єдиним «ВНЗ», котрий його прийняв, був будівельний ліцей колишнє ПТУ. Зрештою, він ні про що не шкодує. На хліб і масло вистачає, а вчора, бач, і з кредитом розрахувався!
Якщо не можна прочитати самому, треба знайти людину, що може це зробити. І така людина була!
Коли Настя повернулася з покупками і вивалила на стіл усе, що могла притягти, Павло запитав її:
Ти не знаєш, де тепер Маркіян?
Який Маркіян? перепитала жінка, засовуючи у холодильник швидкопсувні продукти.
Наш Маркіян. Що священиком служить.
Маркіян? здивувалася Анастасія. Знаю. А навіщо він тобі?
Потім розповім. Треба.
Нічого собі! Залишила тебе на півдня самого, а він, виявляється, в релігію вдарився. У монастир збираєшся? Не візьмуть!
Чого це не візьмуть? запитав Павло, неначе ця розмова справді мала хоч якийсь сенс.
У тебе малі діти. Спочатку вирости їх, нехай стануть самостійними, а потім залишай мирське життя.
Та не збираюся я нікуди йти! Де править Маркіян, знаєш?
Знаю. За Львовом. Якесь село Запитаю твоєї мами. Він там осів надовго. Ніяк не змириться з утратою. Запитаю.
Коли Павло дізнався потрібну йому адресу а це було глухе село у сусідньому районі, куди дістатися можна було лише рейсовим автобусом не першої свіжості і то зі Львова, йому прибилася невеличка «шарашка», не така, щоб аж надто заробити, але й зовсім не безгрошівя. Десь незабаром мали починатися сумні холодні осінні дощі, тож знайомий із сусіднього села найняв його перекрити дах на стайні. Тому Павло міг звільнитися тільки увечері в пятницю. Цілком слушно припустивши, що один день нічого не змінить, вирішив почекати до неділі. Коли-коли, але священик Маркіян у такий день обовязково буде вдома.