Дякуємо за запрошення, пане Особінський! відповів Валерій. Ми приїдемо.
Чекаю вас у неділю. За проживання прошу не турбуватися, заспокоїв професор.
Вражений Пшеничний заховав смартфон у кишеню.
Буде цікаво! зробив висновок Войцех Віхура і переключив передачу.
ІІІ
Павло Загородній навіть і не підозрював, що у нього вистачить терпіння не заглядати у закриту скриньку так довго. У понеділок він зміг повністю розрахуватися з кредитом, що протягом двох років душив його сімю; для цього вистачило лише половини отриманих за роботу грошей. Він устиг навіть посваритися з жінкою, котра переконувала його не робити того, що він збирався робити. Павло мав твердий намір віддати своєму напарнику Василеві Гутовому його частку. Анастасія так і не змогла зрозуміти, навіщо ділитися грошима з людиною, що залишила його самого перероблювати спільну роботу.
Кожен так і залишився при своїй думці. Павло відрахував частку заробленого Василем при цьому врахував останній день роботи і, дочекавшись рейсового автобуса, відправився в інший район, до села, де жив його тимчасовий напарник.
Василь Гутовий щиро здивувався, коли Павло підійшов до хвіртки і через паркан голосно запитав:
Господарі вдома?
Василь саме був на ґанку і, судячи з усього, порався по господарству.
Ти?
Здрастуй, Василю! А я бачу, ти не дуже радий бачити свого напарника! мовив Павло, тиснучи руку.
Те, що бачити не радий, то ти тут вже загнув, але те, що не сподівався то вірно!
Він запросив гостя до себе в господу. Позаяк чекати автобуса залишилося недовго відходив через годину, Павло запропонував поговорити десь надворі. Василь Гутовий показав на альтанку. Напевне, влітку, серед зелені і стиглих плодів вона виглядала не так похмуро, але зараз був жовтень, теплі дні вже минули, залишивши опале листя на траві, вже давно не жовте.
Розказуй, що тебе привело до мене? нетерпляче запитав Василь, присівши навпроти Павла.
Той замість відповіді дістав із внутрішньої кишені куртки невеликий згорток і поклав на стіл перед Гутовим.
Що це? не зрозумів Василь.
Твоя частка, відповів Павло.
Василь недовірливо розгорнув папір і виклав перед собою доларові банкноти.
Ти?..
Фурія розплатилася зі мною, пояснив Павло. Виявилася навіть чесною, хоч це мене також здивувало.
Почекай! То ти все ж закінчив роботу? здивувався Василь. Але як?
Як кажуть у нашому цеху: з допомогою молотка, зубила і якоїсь матері можна зробити все, навіть те, чого зробити не можна в принципі. Я вирівняв стіну. Фурія перевірила особисто. Знаєш як? Приклала велику лінійку до стіни і перевірила, чи немає щілини.
Я так розумію, щілини не було.
Ти правильно мислиш. Ти вже пробач, але з твоєї частки я вирахував останній день, повідомив Загородній.
Гутовий лише махнув рукою.
Пусте, сказав він. Я вже попрощався з цими грошима. Мало того. Я навіть уже знайшов собі нову роботу. Жити ж треба на щось!
Мене візьмеш? несподівано поцікавився Павло.
Василь хитро подивився на нього.
Я саме шукаю собі напарника.
Шукаєш?
Гутовий усміхнувся знову.
Якщо чесно, то шукав до цієї хвилини. Зізнаюся, що іншого напарника мені не треба.
Вони ще трохи поговорили, домовилися, що Павло Загородній зателефонує Василеві через тиждень. Гутовий не любив телефона, майже не користувався ним, використовував лише для розмов і навіть не вмів записувати номери співрозмовників до адресної книги.
Жінка потім запише! махнув рукою Василь, коли вони попрощалися на зупинці перед відбуттям автобуса.
Додому Павло Загородній повернувся вже увечері, голодний, без грошей і переконаний у тому, що вранішня розмова з жінкою нікуди не ділася. На його здивування, Анастасія вже заспокоїлася і, передумавши за день, визнала думку чоловіка правильною.
На завтра Анастасія відправилася в «район» витрачати ті гроші, що ще залишилися після повернення боргів, а Павлові нарешті випала нагода перевірити, що ж усе таки він знайшов. Жінку посвячувати не став. Закрився у своєму гаражі (автомобіль ще не придбав) і вийняв із сумки, котру навіть не розкривав від неділі, загадкову скриньку.
Він знав, що йому ніхто не заважатиме: Настя приїде не раніше обіду, якщо її ніхто не підкине назад своїм транспортом, сина відправив у школу, дочка у садочку. Павло дістав долото і молоток, яким орудував біля стіни у Львові, і, закріпивши скриньку у тисках, спробував розбити замок. Хоч із зовнішнього вигляду скриньки було видно, що їй добрих сто років, але йому довго не вдавалося її відкрити. Лише після того, як Загородній сильніше вдарив молотком, почувся ледь чутний тріск, і кришка скриньки злегка розчинилася.