А сам рушив в бік Скибицької з наміром рятувати німфу.
Панно Зося, до вас йде auxilium18! крикнув він, аби господиня не злякалася його наближення.
Тим часом Кіт підхопив шаховий столик, прикрився ним, наче щитом, і напав на Демковича.
Обходячи Кота, син підстарости нирнув під ліву руку Агріппи, відтак перестрибнув через письмовий стіл, щоб опинитися між господинею і побоїщем. Маневр був близьким до щасливого завершення, коли щось тверде рухнуло йому на потилицю, вибиваючи з очей іскри, а з мізків свідомість.
2
Тієї самої години, коли Мечислав знайомився в «Корабелі» з Котом та Ревулою, джура Івана Виговського припинав панського іноходця до караульної коновязі. Писар реєстрового війська щойно пересвідчився: стайні на княжому подвірї геть заповнені чотириногими слугами сенаторів, магнатів і біскупів. Домовлятися про фураж для коня та нічліг для джури залишалося в знайомих, або ж в одному з заїжджих дворів. Він вирішив, що відкладе цю справу на пообідній час.
Адже й без того змушував на себе чекати.
Виговський вже призабув розташування палацових будівель й тричі питав дорогу. Нарешті під його високими чоботами заскрипіли дубові сходи Шпитальної вежі.
На час весілля її, як і решту замкових приміщень, віддали для розселення тих гостей, котрі не змогли знайти собі зручніших апартаментів. Князь віддав частину особистих покоїв митрополитові і двом старим біскупам. Шляхті дісталися кімнати та галереї. Джур та служок селили просто в казематах, біля порохових бочок, скринь зі стрілецьким причандаллям та полиць з мортирними ядрами. Судячи з кількості різнокольорових ліврей, що метушилися на поверхах та розкладали в переходах панське добро, місто не подужало дати притулок багатьом із приїжджих.
На Виговського чекали мешканці четвертого поверху, найвищого. Вузькі сходи, що з середини тулилися до його вигнутої стіни, прорізали стелю і вели на гарматний майданчик. Вікна-бійниці спорядили свинцевими багетами та закрили товстим нерівним склом: серед білого дня тут панували сутінки. Ближче до середини круглої кімнати слуги розставили дорожні скрині, встелили їх тебризькими та ісфаганськими килимами, розклали великі і маленькі подушки.
Приміщення дивувало пишнотою безладу та прогрітим повітрям. У збройних нішах палали жаровні. Змішаний з їхнім димом конопляний дух дражнив ніздрі. В центрі булькав велетенський, на дванадцять хоботів, кальян. Але курців біля нього зібралося лише троє.
Певно змерз з дороги? один із них відклав мундштук, підвівся й розкрив обійми назустріч Виговському.
Пане електоре! Писар обхопив плечі старого маґістрата. Хотів вас шукати у місті.
А я, бач, у княжих стінах гріюся, електор Олександр Штефанович розвернув Виговського обличчям до курців. Ось Іван, син Остафія з Виговських, свіжоспечений каламарник. Приймайте до товариства.
Божої помочі вам! привітався писар.
Навзаєм! відізвався молодший з курців. І де ж, пане, твій каламар?
У пана комісара, Виговський впізнав молодшого.
Сенатор і люблінський депутат Єжи Немирич гербу Клямри, рекомендував того електор.
А ми з паном знайомці, бачилися на київських сеймиках, писар скосив око на старшого з курців, котрий не встав і дивився на нього з-під лоба.
Як здоровя пані Ельжбети? поцікавився Виговський у Немирича. Чув, що восени достойна пані подарувала вам вже другого сина.
Ельжбета і Тома, слава богу, здорові, запевнив сенатор. А як ся має пані Виговська?
Також слава богу.
А це високовчений пан Янош Леваї з Трансільванії, назвав старшого Штефанович. Пан Єжи і пан Янош вчора склали компанію для вечірньої гри «фортеці» самому ясновельможному.
При цій рекомендації трансільванець підвівся, явивши Виговському затягнуту у довгий жупан атлетичну фігуру. Хоча жупан вкривало грубе сукно, численні застібки на ньому сріблилися шляхетним металом, а з-під вивернутого коміра виглядало дороге мереживо. Затерті до блиску шкіряні вставки на штанах та вищерблені остроги видавали людину, яка мандрує верхи.
Пан Янош не розуміє польської, тому говоритимемо латиною, додав електор.
Усі четверо посідали навколо кальяну. Виговський і собі підтягнув бурштинового мундштука, дочекався, коли у чашці змінять вуглики, відтак вдихнув на повні груди терпкого диму.
Він згадав, коли востаннє бачив Немирича. Це було два роки тому, коли дисиденти19 з Київського воєводства подали на шляхетський зїзд безнадійний проект про впровадження віротерпимості. Фантастично заможний Немирич, який серед православних називав себе Юрієм, а серед католиків Єжи, сипав грошима, здобуваючи прихильників і голоси. Брати Виговські трималися осторонь цього яскравого й самовпевненого єретикала, якому шляхетська дрібнота посміхалася в обличчя і плювала у спину. Немирич знався з королями, носив перстні з індійськими діамантами та хвалився виданим у Галлії рефератом «Discursus de bello Moscovitico»20. А ще ходили чутки, що його посвятили в таємні містерії, про які побожним християнам не лише знати, але й здогадуватися не чинно.