Він згадав, коли востаннє бачив Немирича. Це було два роки тому, коли дисиденти19 з Київського воєводства подали на шляхетський зїзд безнадійний проект про впровадження віротерпимості. Фантастично заможний Немирич, який серед православних називав себе Юрієм, а серед католиків Єжи, сипав грошима, здобуваючи прихильників і голоси. Брати Виговські трималися осторонь цього яскравого й самовпевненого єретикала, якому шляхетська дрібнота посміхалася в обличчя і плювала у спину. Немирич знався з королями, носив перстні з індійськими діамантами та хвалився виданим у Галлії рефератом «Discursus de bello Moscovitico»20. А ще ходили чутки, що його посвятили в таємні містерії, про які побожним християнам не лише знати, але й здогадуватися не чинно.
Навіщо цей політичний небожитель всівся в товаристві з Виговським, той міг лише здогадуватися. Але знав напевне: приватні бесіди з такими, як Немирич, можуть привести на плаху, а можуть підняти на самісінький верх державної ієрархії. Таке напружувало.
Немирич покрутив на великому пальці перстень з солітером, зустрів очима погляд Виговського. Очі в нього були яскраво-сині. Лукаві, живі, проте холодні. Писар згадав, що рід свій Немиричі вели з півночі, з Великого Новгорода, й що серед предків магната траплялися й варязькі ярли.
Я знаю, пане Іване, про що ви думаєте, почав сенатор. Ви думаєте: чого від мене треба цьому аріянинові, який не визнає Святої Трійці, цьому callum pedulus21 республіки. Правда ж?
Припустимо.
А якщо я скажу, що хочу бути київським підкоморієм, вам проясниться?
Це можливо, кивнув Виговський. Філон Воронич, як усім відомо, нині при смерті, а ваш батько до нього був підкоморієм і лишив по собі добру славу. Але ж, прошу пана, для розмови про такі дрібниці не варто було збирати таке вишукане товариство.
Ваша правда, погодився сенатор. Не варто.
На кілька хвилин всі присутні зосередилися на кальяні. Писар зауважив, що Немирич одягнений на шведський манер. Він пошукав поглядом широкополого «піратського» капелюха з пряжкою на тулії й відразу зауважив такого на одній зі скринь. А ще Виговському подумалося, що вченому багатієві дечого бракує. Чогось затятого, звіриного, вовчого, що робить чоловіка безжальним воїном та твердим володарем, що змушує вмирати під тортурами, але не порушувати присяг. Казали, що Немирич воював з московитами на чолі хоругви, яку зібрав та утримував за власний кошт, що показав себе гідно й не зганьбив Андріївського хреста на родовому гербі. Тепер, подивившись сенаторові в очі, писар схильний був вважати ці відомості компліментарними. Він міг уявити Немирича переможцем у дипломатичних чи богословських суперечках, впертим політиком та гарячим оратором, лише не лицарем, що з останніх сил прорубується крізь ординську лаву, гарчить від люті й злизує з вусів краплі ворожої крові.
«Ти, дорогенький сенаторе, не callum pedulus, подумки визначив Виговський, ти шведське шило в сраці Речі Посполитої. Товсте таке шило, проте не сталеве, а з курячої кістки»
Він відклав мундштук і запитально подивився на електора.
Той на знак розуміння примружив очі й звернувся до Немирича:
Ви ж хотіли розпитати пана писаря про Маслов Став.
Про Маслов Став, повторив за ним сенатор. Так, пане Іване, я хотів би дечого дізнатися про Маслов Став.
Коли Потоцький забирав у полковників клейноди мене там не було, знизав плечима Виговський. Важко було знайти тему більш дратуючу і неприємну, аніж приниження козацтва при Масловому Ставі. Ще й двох місяців не пройшло, як лягли на землю реєстрові знамена і зівяли під королівською немилістю бунчуки достойних. Родина писаря не співчувала повстанцям, але й рішення сейму про заміну козацьких полковників єзуїтськими вихованцями Виговські не вітали.
Як і що забирали я й так знаю, на обличчя сенатора лягла доречна скорбота. Мені повідомили й про чорну раду, де старшина знову здурила товариство. Й про кримську експедицію також. Маю про це детальний звіт.
То чим тоді можу допомогти?
Я хочу, щоб ви, пане Іване, зрозуміли мене правильно, почав сенатор. Я належу до тих, хто шанує пораду британця про те, що не є гідною справою примножувати суще без потреби. Як філософ я вихований при ногах славетного Ґротіуса, котрий вчив мене не зважати на пусті забобони та суєтні вірування профанів. Але дехто з мудрих людей, він майже непомітно повів очима в бік трансільванця, переконує мене, що існують місця особливі, з давніх часів позначені чимось величним й, одночасно, смертоносним. Чимось таким, що змінює не лише долі людей, які там перебувають, але й долі народів, причетних до таких локацій. Також ті люди стверджують, що у вирішальні часи особливі місця стають колисками нових імперій та оракулами для тих мужів, котрі здатні змінювати хід історії на століття вперед.