Орися подумала трохи, потім скинула свої розумні очиці на Антона і вимовила:
І татусь тебе Він каже, що ти немилосердний революціонер
Татусь наш теж не бажає нічого, опріч того, щоб йому дали кращу посаду, більше грошей та хрестик від царя на груди; але, бажаючи сього, він напевно знає, що матиме все се
Він каже, Антоню, що для тебе вбить людину нічого не варт
Коли ся людина зрадник партії, або людоїд, або дуже шкодливий для ба-гатьох-багатьох людей
Орися задумалась. Антін пильно дивився на неї.
Еге, ти могутній! раптом вимовила вона, обертаючись до нього і всміхаючись. Коли ти сердитий, я тебе навіть боюсь, але коли ти веселий і радий, як тепер, я тебе дуже-дуже люблю і зовсім-зовсім не боюсь.
Ах, ти моя плисочка, щебетушечка, весело засміявся Антін і почав жартувати з Орисею, яка весело та розкотисто сміялась, коли він її лоскотав, підкидав, носив на руках, на плечах, на голові.
А сонце все ще кидало своє сяєво в хатину, виблискувало ним в шибках вікна, малювало мережки на долівці і на стінах; зайчик також бавився на стінці, як Орися з Антоном.
Зодягшись по обіді в студентську одежу, Корденко вийшов на вулицю: йому треба було стрінутись з одним товаришем по партії, з яким він змовився сьогодні йти на засідання комітету, що на нім він мав зробити справоздання відносно дорученого йому виконання присуду над Тартаренком. Він ішов по вулиці і вклонявся деяким знайомим, що під той час йому стрівались. Нарешті, вийшовши на головну вулицю великого міста, він зайшов в одну з цукерень, досить простору і тепер повну людом, де мав стрінутись з товаришем. Обібравши собі місце біля столика, що стояв осторонь, Корденко звелів кельнеру дати склянку кофію. Між тим, дожидаючи кофію, він взяв до рук газету і почав її переглядати. Раптом почув таку розмову:
Здорові, здорові, а чули?.. питав пристаркуватий бас.
Що?.. про вбивство Тартаренка? відмовив щербатий старечий голос.
Еге!..
Корденко оглянувся. За сусіднім столом сиділо двоє. Один спиною до нього, дебелий сивоволосий чоловік, що мав отой бас, а проти нього худенький маленький дідок, одставний полковник, з зморшкуватим, висохлим лицем і сірими маленькими полинялими очицями та довгими рідкими сивими вусами.
Він знов уткнувся в газету, але пильно прислухався до балачки.
І подробиці знаєте? спитав бас.
Та які ж?..
До старого попа приїхав син-революціонер. От хуліган, підісланий поліцією, і вбив його
Е, ні, який там хуліган! мовив брязким голосом одставний полковник, махнувши нервово рукою. Ви завжди зі своїм лібералізмом, Федоте Амосовичу, аби паскудить наш уряд Вбито його з призволу партії, виходить своїм же братом-рево-люціонером, а не
А, що ви провадите, мовив дебелим голосом Федот Амосович, з якої б речі?..
А ви й не знаєте? Хе, хе, хе засміявся беззубим смішком, що ляскотів, як заржавлена тріщотка, полковник, він зрадник партії
Так?!
Ну, да, отчахнувся од партії, а вона за се його і теє хе, хе, хе бачте, які ваші перехвалені революціонери хе, хе, хе, вони й вас коли-небудь убють, от побий мене Боже, хе, хе, хе, сміявся своїм смішком старого ласуна одставний полковник.
Перше всього, вони зовсім не мої, захвилювався Федот Амосович, оглядаючись, а друге се мені просто дивно, як ви легко вірите всяким пліткам
Хе, хе, хе! Найпевніші відомості ви, Федоте Амосовичу, називаєте плітками тільки через те, що вони виявляють всю звірськість ваших коханих революціонерів
Яких там коханих революціонерів? Чи ви в своїм розумі, Данило Демидовичу? Що ви прискіпались до мене з тими осоружними революціонерами!.. розхвилювався, як той самовар, що збирається закипіти, Федот Амосович, дуже кумедно рокочучи своїм басом, і вже був зібрався схопитись з місця, все оглядаючись пильно на всі боки, як Данило Демидович, що ввесь час сміявся своїм смішком ласуна, вимовив:
Та то я шуткую, ну годі ж, сідайте
Та ні, справді се знаєте Жартувати з такою річчю.. Хіба ви не знаєте?.. все ще не міг заспокоїтись товстенький Федот Амосович і оглянувся на Корденка.
Їх погляди зустрілись. Корденко побачив гладке, округле обличчя з товстим носом і довгими вусами і з двома ледве помітними безкольорними очима. Федот Амо-сович тим часом заспокоївся і сів біля свого сусіди. Вони знов любенько розбалакались. Прислухаючись до дальшої розмови, Корденко почув, як кров кинулась йому до серця і до голови, на якій волосся готове було стати дибом: якийсь жах підіймався йому з глибини душі і на хвилину затьмив погляд. О, він не боявся, що сидить якраз поруч з тими, що балакають привселюдно про його вчинок, ні, до сього йому було байдуже, лише цікаво було послухати се з чужих уст, але інше в стократ страшніше схвилювало враз, як напад хуртовини, його душу. Се була страшна думка, що висловлялась одним словом «помилка», але воно було дуже-дуже страшне і, немов розкалена криця, вїлось йому в душу Річ в тім, що з дальшої розмови сих двох добродіїв вияснилось, що вбитий той син Тартаренка, що напередодні приїхав додому; а той, кого повинно було вбити, нікуди не їздив і завжди жив тут. Помилка?.. О, як се жахливо і незвичайно страшно!.. Корденко ледве стримався, щоб не застогнати. Він уже не слухав розмови. Газета йому випала з рук, і він пильно-пильно дивився поперед себе, а в очах йому блиска одна думка, гаряча, пекельна думка, що палила, як жаром лихоманки, його мозок, стискала обручем всю голову. І під отією загравою, що схопилась од якоїсь пожежі, що панувала в душі, меркла всяка здорова думка, падала в огонь пожежі і горіла, кожна спроба зрозуміти се безглузде і жорстоке, що владно насувалося на душу.