О, люди б повинні мене проклинати, мене, винуватця всіх тих пострахів та звірячих заходів, а ви лиш одступились од мене, не схотівши зрозуміти мене!..
Еге, ви зневірилися, скалічені лицемірством, що циркулювало під моїм імям, на-ложуючи полуду на очі всіх, і кращі поміж вами, замість того щоб зрозуміть мене, поривались у всі сторони, на всі боки, все намагаючись витворити собі новий рай, збудувати добробут свій поуз мене, так кажучи; і вони зробили для вас безмірно багато хорошого, що не протилежне моїм словам, але вони помилялись, і сі помилки, дякуючи вам, вашим недомислам, вашим віковічним привичкам, утворили ціле нове пекло поміж вами, в якім всесвіт тепер знемагає в конвульсіях, зневірившися у всім і в своїх власних силах!..
От ти мислиш, що вбирати в себе життя своє ціле вповні се значить розливати кров тих, що стоять тобі на життьовому шляху?.. А я кажу: ні, бо се або скалічене, або дике розуміння життя й борні Се наслідок хворості душі, що вистраждалась у шуканнях правди, або недорозвинутого розуму Чи не краща ж з правдиво людського пункту глядіння боротьба, коли, не проллявши ні краплини крові братньої, ти несеш щастя собі й свойому ворогові?..
Ти знов мислиш, що будувати своє життя се значить руйнувати матерію в формах, яка перешкоджа твоїй будівлі?.. А я кажу тобі: орел, яким ти милувався в пориванні, лиш тим і нижче тебе, що йому, будуючи своє життя, добробут свій, неминучу треба руйнувати матерію, що має певну форму й що одушевлена життям, нищити собі подібних, тобі ж сього не треба або бодай не в такім обсязі та й не відносно себе подібних
Боротись не значить руйнувати, а значить будувати; от здорове розуміння боротьби Але ти казатимеш, що не може буть будівлі без руйнування; тоді я виправдую тебе; але коли тобі більш до вподоби процес руйнування, ніж космос, як наслідок твого будування, то ти нещасний хворий, син свого скаліченого недужого часу!..
Але ти страждаючий, бо ти страдно шукав правди й занедужав, «обремененним» став єси, то прийди до мене страждаючий та обремененний, і я успокою тебе!..
Геть!.. Тікай від мене, геть же, геть!!! несамовито скрикнув мисленник і кинувся на того чоловіка в хітоні з стисненими кулаками, але його загонистість згубила його: він не втримався рівноваги, посковзнувшись, та й, упавши з високості, розбився
А чоловік у хітоні, як хмаринка, розпливався в повітрі, але можна було ще примітити, що голова його нижче впала на груди, терни глибше впились у чоло, по нім потекла кров сильніше та буйніше, потекла по лиці і, змішуючись з буйними сльозами, що виплинули з його очей, капала на білий хітон, спадала й униз та падала краплинами на труп розбитого й непорушно лежачого в долині палкого мисленника, що шукав правди в орлинім праві
1904 року 2 лютогоСТРАШНА ПОМИЛКА
Психологічний нарисАнтін Корденко вернувся додому о першій годині дня задоволений, як поет по скінченні свого твору, який, на його думку, випав зовсім добре. Він увійшов у свою кімнату, став проти бюро, що стояло перед вікном. На долівці, на стінках, особливо на бюро, взагалі на всій кімнаті сяяв відблиск сонячного дня, в якому переливалась і буяла радість весни, молодої, повної творчих сил, і було ясно, весело, без плям, як і в душі Корденка.
Він усміхнувся.
Могутнє чоло його з трохи навислими над ним пасмами не дуже довгого волосся, що шапкою облягало його здорову, правильної конструкції голову, було чисте від зморщок; товстий ніс та витисле, немов підкреслююче все лице, підборіддя, осяяні сірими, ясними, розумними й сміливими очима, взагалі надавали різко означеним, енергійним рисам його обличчя якогось твердого, впевненого виразу, повного рішучості.
Ся твердість виразу тепер, коли він усміхнувся відблиску весняного дня, трохи зменшилась, і в очах йому засвітилось якесь задоволення переможця, людини, що, зробивши дуже важне діло як слід, стала на голову вищою в своїх власних очах, утіхою творця, що чудово викінчив свій найулюбленіший твір.
Струнким рухом свого присадкуватого, плечистого тіла з широкими грудьми він наблизився до вікна і одчинив його.
Свіже повітря з новим вибухом сяєва влилось в кімнату, і відблиск дня засяяв на шибках іскристим золотом, немов запаливши скло. Десь весело і бадьоро вигравала гармонійка. Навіть сірі протилежні мури дому, залиті сонцем, повеселішали, а блакить неба в вишині була чиста й ніжно-блискуча. Радість весни влилась йому в душу, і, проходячись по кімнаті плавно, хоч і так твердо, що дошки підлоги потріскували, він здавався сливе натхненним.