Глянув ще раз по кімнаті, як уловлений звір, і постеріг: вони вже розуміють, що я все знаю і що шукаю порятунку.
Тепер може скінчитися тільки одним: хвилина, один мій рух і всі кинуться на мене. Смерть перед очима.
Що ж може бути інше, коли товариш одверто привів до вас банду розбійників?
На диво нервова дригота моя минула, я спокійний, напружую розум, як би спастися?
Просто мене через кімнату в коридорі висить моє пальто, а в ньому револьвер О, прокляття!
Тихо в покоях, ніхто вже й слова не мовить, тільки чую, як серце моє об груди стукає.
Усі напружені до краю. Один мій порух і зчиниться злочинство
Але вони чогось ждуть. Дивляться на мене гостро, злісно і ждуть. Чого ждуть?
По хаті розходиться пах керосина. Звідки йде, не можу розібрати, тільки сморід од нього все сильнішій.
Враз щось бухнуло, і кімната освітилася
Як блискавка крутнувся я назад та в маленький коридорчик, щоб звідти через другі двері сховатися в спальню. Пропало все! Двері були замкнені.
Тут наскочив на мене, як тигр, товариш, за ним чорномазий.
У коридорчику почалася боротьба. Вони притисли мене до стінки, самі тягли до дверей у спальню. Затулили рот і держали так міцно, що я не міг ані скрикнути, ні поворухнутися.
На поміч прибіг ще й поліцай. У руках у нього бичівка, щоб нею мене звязати. Двоє мене пхають до дверей, я опираюсь щосили. Поліцай одчинив двері, і волосся мені стало дибом: уся спальня горіла великим полумям, усе там було залите керосином. Уже полумя пробивається через одчинені двері. Ще хвилина, мене звяжуть і кинуть в огонь, щоб і сліду не зосталося.
Уже полумя опалювало мені лице, а густий і їдкий дим забивав дихання. Тут од-чай додав мені сили, і я так крутнувся, що якось вислизнув із рук товариша, збив із ніг чорномазого і прожогом через кімнату, повну їдкого диму, чорного, смертоносного, в якому вже корчився дядько на канапці, вискочив на улицю через парадні двері і захлопнув їх за собою. На моє здивування побачив тут ключ, що його забув, пускаючи до себе страшних гостей. Замкнув двері на ключ.
Я так знесилився, що ледве не зомлів на свіжому повітрі. Однак переміг себе, бо боявся, щоб яким чудом розбійники не вискочили через вікна у двір і не вбили мене на вулиці.
Та вони не вискочили.
Тоді я огледівся і побачив, що по вулиці вже ходили люди, що вже було зовсім світло.
Зібравши сили, щодуху закричав:
Рятуйте! Горить хата! Люди! Люди!
Був зовсім ранок. Стояла гнила осіння мряка і скрізь було болото. На вулиці попід моїми вікнами саме тоді прокладали каналізацію. У довгих канавах, нахилившись, стояли рядочками люди і вибирали з них болото.
Люди! Люди!
Ні один з тих, що стояли, нахилившись, рядочками в ямах, не випростався, не глянув. Я бачив тільки 'їхні широкі спини, накриті сіряками з простого товстого сукна.
Люди! Люди!
У ямах чистять болото, а по вулицях біжать кудись люди, чоловіки й жінки, селяни й горожани, та ні одна душа не спиняється, навпаки ще швидше пробігає повз моєї хати, окутаної їдким димом.
Люди! Люди!
Ранок вогкий, сірий, без світу сонця. Надо мною висять сумеркові хмари і сиплять дрібним дощиком на гарячу голову. Улиця сумна, забруднена. По ній болотом швидко пробігають люди, усі минають мою хату, окутану їдким димом, непривітні, мокрі, холодні З ям тільки видно сірі спини Там копаються в болоті, не підводячи голови
Мені стає млосно
А хата горить
Олексій ПЛЮЩ
25.05.1887, с. Оленівка біля Борзни на Чернігівщині 24.06.1907
Народився в сімї учителя. Закінчив Першу російську гімназію у Варшаві. З осені 1906 р. вчився в Ніжинському історико-філологічному інституті. Був книгарем і писарем ніжинської «Просвіти», виступав з рефератами на зборах чернігівської «Просвіти». Покінчив життя самогубством Писати почав у 1902 р. Кілька оповідань опублікував у «ЛНВ» та альманахах «Багаття» (Одеса, 1905), «Перша ластівка» (Херсон, 1905). Автор повісті «Великий в малім і малий у великім» (1903). Писав також вірші, драми. Найповніше вид.: Плющ О. Твори. У 2-х т. Одеса, 19111912 (з життєписом О. Плюща, написаним його батьком Л. А. Плющем).
ПАЛКИЙ МИСЛЕННИК І УЧИТЕЛЬ
Присвячується коханій матусі
З отвертим чолом високим, із тінню задуми на нім, із поглядом, кинутим геть у долину, в ту чудову, зелену далечінь безкра'іх степів, що морем під вітром хвилюючись несуться далеко-далеко аж до крайнеба й непомітно ховаються там десь за ним, стояв на високій скелі він, той палкий мисленик, той гетьман необмежених, але величних своєю чарівливою силою фантазій, стояв та дивився в безкрає широку долину й милувався собою й окружаючою природою, любував із неї і з себе, почуваючи себе безконечно вищим над усе те, що тільки існує в тому світі, який чевріє посеред дрібних турбот отам унизу, на долині, де ходить те дурне стадо овець, яке пасуть дурні пастухи