Має на це, як каже, те право, що я багатий, грошовитий, а він бідний. А моє все багатство власна хата.
Терплю по доброті.
І що найчудніше ніяк досі не можу розібрати: чи він мені друг, чи ворог?
Здебільшого здається другом, хоч іноді таке викине, як тільки може найлютіший ворог.
Очевидячки по простоті своїй.
Не рідко помічав я у нього й заздрість до моєї, з його погляду, забезпеченої, задоволеної особи, а вряди-годи в якомусь слові, або рухові, або в погляді зненацька ловив глибоку ненависть до себе
Що ж? Кожний невдатник мало має любові в серці.
Останні часи я особливо його уникав, оскільки це можливе, коли живеш з людиною в одній хаті
Як я вийшов із клубу, то десь уже співали півні.
Поплентався додому.
Підходжу до свого будинку, аж біля парадних дверей стоїть якась жінка, щось колупає в замку, зовсім не знайома, віку середнього, з грубим обличчям, просто зодягнена. При тьмяному світлі поранку хочу заглянути їй у вічі, та вона їх якось так ховає, що тільки білки блимають.
От, думаю, справжня Темида без очей.
Не встиг я нічого спитати у неї, як підходять двоє чоловіків і поліцай. Здивування моє переходить у якусь непевність.
Очевидячки мене дожидали
Іменем закону сильного поліцай вимагає впустити його в хату.
Я вагаюсь якось, напружуюся зрозуміти незрозуміле. Поволі-волі встромляю ключ у парадні двері, одчиняю їх і без слів проходжу в свої кімнати.
Вони, ці зовсім невідомі мені люди, ідуть натовпом за мною.
Пройшов я в коридор, де скинув пальто, прийшов у велику кімнату, що була мені і вітальнею, і їдальнею, тут оглядівся.
Юрба чоловіка з пять насунула в мої покої. З вигляду звичайні типи понятих: так, не то шпиги, не то переодягнені поліцаї.
Усе мені видалося таким чудним, чимсь ненормальним, а найбільше за все здивувало, що товариш мій ще не роздягався і не спав.
Перейшовши всю кімнату до протилежних дверей, що виходили в маленький коридорчик, а звідси в садок, я став, опираючись об одвірок і оглядаючись, як засуджений.
Зараз же з правої руки близько мене стіл, на ньому ясно горить лампа. Кінець столу сидить товариш, проти нього чорномазий, з неприємним обличчям, дядько.
Другий присів на канапку, що стояла через хату проти мене, зараз біля вступних дверей, а поліцай пішов нишпорити до кабінету. Там жив мій товариш, а я містився в спальні. Жінка, сліпа Темида, що мене дивувала присутністю при цій справі, десь зникла.
Прислухався напружено до розмов.
Розмовляє товариш із чорномазим понятим, рівно, спокійно, без здивування.
Перекидаються словами, а я ніяк не можу розібрати, до чого й до кого вони стосуються. Одно тільки спостерігаю, що це не випадкові бесідники, а давні знайомі.
І знову мені здається, що у всьому єсть щось ненормальне, щось дике, страшне.
Чуттям якось угадую, що в дійсності вони не те, що з себе удають.
У кабінеті поліцай шурхотить паперами. Ось він зачиняє щільно віконниці, виходить звідти, стає в дверях і прислухається до розмови.
А розмова така, що мене починає тіпати нервова пропасниця: якісь поради, щоб усе закінчити в тому ж напрямку та й по всьому, потім вагання, нарешті голос товариша бере перевагу і робиться постанова виконати все, як було ухвалено.
Тепер я ясно бачу, що у всіх єдина мета зробити мені щось лихе; що й поліцай і поняті це лиш кумедія, щоб краще виконати своє злочинство.
Із вікон у двір іде матовий світ і розливається по кімнаті, лампа тускне, огонь стає червоним.
Щоб протягти час, поки вулиця переповниться людьми, втручаюсь у розмову.
І щоб не подати вигляду, що вже все розумію, роблю наївні запитання і зненацька зустрічаю погляд товариша. В його очах засвітилась така ненависть до мене і разом такий глум над моїм становищем, що я зовсім уже зрозумів, що прийшов мій кінець і ледве-ледве здержав себе, щоб не виявити переляку, щоб не зчинити ґвалту.
Коли я ще раз оглянув кімнату, побачив ще більше: двоє сидить біля столу, один із них загороджує мені двері в спальню, другий вікна у двір; поліцай чатує кабінет, що виходить на вулицю вікнами, а четвертий на канапці стереже парадний вихід.
Очевидячки так умовились заздалегідь.
Піймався я, як пташка в сільце. І почутив сам до себе повну зневагу й презирство. Нема змоги нікуди утекти. Двері в коридорчику, що виходять у садок, уже заколочені на зиму, і тільки через нього можна попасти у спальню, там зачинитись.
Глянув ще раз по кімнаті, як уловлений звір, і постеріг: вони вже розуміють, що я все знаю і що шукаю порятунку.