Вмент лице потьмарилося, очі розширились, кров захолонула в жилах, і біль гострою стрілою вдарив йому в серце він побачив у болоті свого найвірнішого друга
У нестямі відскочив од вікна
І не вірив очам своїм.
Знову підбіг до вікна, дивився і приглядався з панічним страхом.
Ні сонця, ні блакиті нічого нема на тихому болоті, ніщо не відбивалось на гладкій поверхні, а лиш у прозорій воді, на самому дні, сидів чорт Болотяник, а з ним у повній приязні його наймиліший, найдорожчий друг, спокійний і лагідний, живий і реальний
Тоді невимовний жах опанував його душею.
Кидався в своїй тюрмі, як дикий звір у клітці, шматував на собі одежу, упав на камінний поміст і бився в корчах об нього головою.
Аж тепер Болотяник з усіма своїми чортами заливався веселим реготом, і луна від нього струшувала стіни тюрми, котилася ген далі степами, лісами
ЧОРНА МАРА
Їх було багато, чоловіків і жінок, що повертали з неволі в рідний край.
Усі знали дорогу, а таки заблудилися.
Блукали, як у лабіринті, між горами високими, попід скелями навислими, в глибоких провалинах, куди не досягало світло сонця.
Тут було вогко й темно. Слабіші притупили свій зір ясний, сильніші його нагострили й от угледіли Чорну Мару, що їх водила, морочила, дихала тьмою й холодом.
І розповіли про це невидючим.
Тоді всі разом кинулися на страхолюдну Мару, щоб її прогнати, знищити, щоб прокласти путь до світла, до своїх родючих нив.
Мара зникла, і перед ними простелився шлях на високу гору.
І сказали одні:
Ми бачимо, що перед нами широкий шлях, а над нами небесна блакить.
І з розпукою скрикнули другі:
Ми лиш чорну ніч бачимо перед собою й над собою!
Тоді сказали видючі темним:
Браття! Заждіть нас тут, а ми підемо на цю гору, щоб поглянути, куди лежить путь до рідного краю. Тоді повернемось і заберемо вас.
І сказали темні видючим:
Браття! Ми разом блукали в проваллях, разом одігнали Чорну Мару, разом хочемо побачити й путь до рідного краю. Тому ведіть нас за собою.
Тоді видючі взяли за руки темних, повели їх широким шляхом на верховину.
Усі йшли, повні сил і життя. Ішли довго-довго
Широкий шлях, що далі звужувався, укривався гострими каміннями, що різали ноги до крові, перетинався холодними мочарами, сходив на слизькі стежки й доріжки поміж скелями й каміннями
І сказали видючі:
Горе нам! Широкий шлях позад нас, а перед нами знову бездоріжжя. Ми стомилися, ведучи за собою темних.
І сказали темні:
Горе нам! Ми разом проходили вгору широкий шлях, разом терпіли по стежках і доріжках, а тепер, коли надходить кінець нашим мукам, нас хочуть покинути брати наші.
Тоді видючі знову взяли за руки темних і так вели їх на верховину, а Чорна Мара заступила їм путь, дихала на них тьмою і холодом
Усі знесилилися, і безнадійність почала заглядати їм у душу.
Тоді хтось зачав побідну пісню, і всі враз підхопили її.
Полинула пісня голосна вниз, полетіла вгору, прогнала Чорну Мару.
Мара знову зникла
І от усі стали на верховині.
Праворуч і ліворуч з гори спускався сріблястий шлях, а далеко на обрії виднівся рідний край. Там світило сонце, там розлилися широкі ріки, там хвилі перлові плескали об береги синього моря
Просто перед ними, внизу, чорніла глибока прірва.
Омріяні, в німому захваті стояли видючі над безоднею й дивилися в далечінь, де була вся мета їхнього життя, де було їхнє щастя.
І сказали темні, що стояли позад них:
Чого ви стали?
Видючі не чули і все дивилися на далекий рідний край. І сказали темні:
Чого ви стали?
Тоді видючі скрикнули:
Перед нами рідний край, увесь опромінений золотим сонцем!
Тоді темні, мов божевільні, ринулися наперед, притиснули видючих і скинули всіх у безодню
І стояли темні над безоднею й перелякано питали:
Де ж Рідний Край? Ведіть же нас туди! Чого ж ви стали?
І стояли темні над проваллям і все питали, а з глибокої прірви реготала Чорна Мара, і той страшний регіт нісся над горами й скелями, як гуркіт громової хмари.
ТАК МИНАЛИ СТОЛІТТЯ
Михайлові Литвиновичеві
Багато віків тому назад отсі велетенські шпилясті гори геть-чисто були вкриті зеленими лісами.
Між ними тихо, мов весняна хмара, пливла широка ріка, розпираючи круті береги. Там, далеко-далеко, де ці обидва кряжі сходяться, де гори робляться плескова-тими, вибухала вона з невмирущого джерела. Забирала на довгій путі безліч потоків гірських, що зміцнювали її силу, додавали краси й величі.