Полковник глянув у вікно: понад низинами зі сходу плили тумани.
Ольга сиділа поважно.
Не рухалась.
Дивилась на нього без усміху. Він хотів з нею говорити, не знаходив слів і тим мучився.
Так стояла мовчанка.
Знову Ольга промовила тихо:
Я вже піду.
Тоді він рішучо підійшов до неї, взяв за руку, заглянув у вічі.
Ви так подібні
До побачення! сказала Ольга.
Міцно стиснула йому руку, легко переступила через поріг, і нечутно, мов видіння, зникла за халупою.
Стояв нерухомо, як сновида.
Схопився й побіг слідом.
І дивився
Побачив скрізь лиш білу мряку
Над ним світило сонце, а внизу сунули без перерви зі сходу сірі тумани, облизуючи своїми мокрими язиками верхи лісів.
Бачив верховини далеких зелених гір, над якими ще світило сонце, а поблизу лиш одноманітна сіра мряка.
І весь краєвид обернувся в безбережне сіре море, з якого виринали нечисленні острови.
Пливуть, пливуть мряки, лізуть уже на верховини, що не доросли до неба Сірі полчища прибувають і от закрили ввесь простір і вгорі і внизу Сам полковник ховається в туманах, його починає заволікувати дрібний дощик.
Стає вогко й холодно
Вертався до халупи.
З дерев-велетнів падають великі краплі. Хрущі затихли, поховалися в листях.
«Сон чари Привид гадав полковник: Та ж, далебі, се була Ольга! Моя Ольга Моя єдина кохана »
На столі лежали ніжно-рожеві квіти
А серед ночі полковник дістав наказ готуватися до наступу на ворога.
Тяжко гупали у мряці відгомони гарматних стрілів.
Було душно.
Він одяг білу сорочку.
Не надаремно.
Тої ж ночі під час бою полковника вбито!
ЖАХ
Старовинний замок із баштами на віковічних скелях, що колись був грізною фортецею і страхав ближчих і дальших сусідів.
Круглі маленькі віконця в товстих мурах пороблені так, що зсередини, з високих башт, ідуть круто навскоси вниз просто в землю, щоб крізь них палити з гармат та рушниць по цілій окрузі, звідки колись нападали вороги.
І в замку, і в баштах завжди сірий сутінок, і ніколи не заглядає сюди сонячне проміння.
І ніхто звідси не бачить неба, а лиш клапоть землі під замком або ліс, або болото.
Тепер тут сумеркова тюрма.
В одній із башт стоїть біля віконця вязень і дивиться просто в болото, що простелилося в полі його зору, обмеженому товщею стін.
Блакить небесну, і сонце, і зорі любує лиш на блискучій, як дзеркало, воді, в тихій трясовині.
І не бачить дна в болоті, з усім його брудом, а лиш топить очі в небесних безоднях.
І тихо, і світло йому на душі.
Та ось із трясовини вискочив на поверхню чорт Болотяник.
Побачив юнака, що в його власному болоті очима ловить сонце чисте, покоїть очі на блакиті прозорій, зиркнув у його душу, спокійну і ясну, свідому своєї правди, і посміхнувся.
Вивернув ураз із дна на поверхню увесь бруд, скаламутив болото і глумливо поглядав на юнака.
Та лице юнакові не похмарилося, а було все світле, і спокій панував у його душі.
Він знав, що болото стишиться, що бруд опаде на спід і поверхня знову стане чиста і блискуча.
Стояв біля вікна і ждав.
Тоді Болотяник викликав із дна на поверхню усяку гадь жаб, зміїв, драконів
І от по всьому болоту заквакало, засичало, переповнило колись прозору поверхню своєю страшною отрутою.
Та лице юнака не похмарилося, а було все світле і спокійне.
Він був хоч і в тюрмі, але високо над затруєним болотом.
Він знав, що в кожній трясовині живе гаддя.
Розумів, що зараз воно кимсь роздражнене, чомусь роздратоване, але незабаром заспокоїться, піде на дно, а поверхня болотяна стане чиста, і він знову побачить там небо.
Стояв і ждав.
Тоді Болотяник розлютився. Завзявся не тільки вже порушити спокій в душі юнаковій, а вчинити їй біль гострий.
Свиснув на поміч усіх чортів. Ті вискочили на поверхню, прибрали різні гидкі страховенні вигляди, жерли юнака своїми страшенними очима, люто погрожували, з ненавистю дражнилися, перекидалися та вертілися, переплутувались, скручувались великими клубками, плигали по каламутній воді.
Юнак посміхнувся
Він хоч і в тюрмі, але високо над страшним болотом. Він знає, що нечиста сила водиться в кожній трясовині і що прийде час і вона вся згине.
Стояв біля вікна і ждав.
Тоді всі чорти втихомирились і стали радитись
І от болото стишилось. Стало чисте і блискуче, як дзеркало. Та не відбилось в ньому ні сонце, ні блакить небесна, а