Віка спогорда поглянув через княжичеве плече на списану сторінку (що-що, а читати він таки вміє), і очі в нього полізли рогом. Знайомі букви у тій книзі стояли впереміш із якимись ніколи не баченими, химерними, і все те складало ще менш зрозумілі слова. «Це ж по-староруськи написано!» здогадався він і хутенько закрив книгу.
Не треба, не треба, сказав. Хай-но іншим разом.
А то по-грецьки тобі втне, га? запитав князь. Може, додав гордо.
Не зараз, не зараз, нервово смикнувся Віка. Іншим разом.
А може, з історії щось розповість? Про Олега чи Володимира. Хай про походи Святослава розкаже. Усе знає, мов по-писаному. А то ще
Потім! Потім! не дуже ввічливо урвав його мову Віка.
«Слово о полку Ігоревім» напамять прочитає, «Повість временних літ», не здавався князь. А ти його перевір. Та виправ, коли що не так. Ти ж бо в нас наймудріший. Ану, Миню! підохотив сина.
Той же, щоб не накликати батькового гніву, швиденько й завчено почав:
«Словенам, живущим крещеним і князем їх, Ростислав, і Святополк, і Коцель послаша ко царю Міхаілу, глаголюще: Земля наша крещена, і нєсть у нас учителя іже би наказав і поучав нас»
Воістину! Воістину так! не став слухати далі князь. Нєсть у нас учителя, не було тобто, а тепер буде, і поклав руку на Вічине плече. Ану, що там далі? знов звернувся до Минька.
Що далі, те нехай там і буде, не роздумуючи довго, втрутився Віка. Він ледь уторопав, про що то йшлося в облюбованому Миньком уривкові; про виправляння ж не могло бути й мови. Вистачить! Бачу знає дещо отрок, але вчити його
А ти постривай. Не поспішай із відповіддю, квапливо заговорив князь. Ти не думай, що тільки вуєм його будеш. Ні Ось, вибіг він із світлиці у бічні двері і враз повернувся, тримаючи в руці якийсь ніби сплетений із грубих золотих сталок обруч, гривну тобі жалую. І з урочистим виглядом почепив Віці на шию важкеньку оздобу.
Ах! Князь гривною пожалував! прокотилось у гурті бояр і поважних людей князівства. Задні ж стали витягувати шиї, проштовхуватись наперед, аби побачити, як жалують гривною нікому не відомого пришельця.
Що таке «гривня», Віка добре знав, а от «гривна» видно річ дуже коштовна й почесна.
Ану, тихіше! гримнув князь на розбурханий небаченою подією гурт. Призначаю Як твого батька звуть? Призначаю Вікентія Володимировича першим своїм радником із пожалуванням йому терема на Заріччі і земель довколишніх. Приготуєш дарственну, кинув рудобородому.
Чоловік цей, у довгім балахоні, перебував у світлиці з самого початку, відколи Віку привели, але тільки тепер хлопець збагнув увесь час він старанно щось писав за своїм столиком.
А це хто? сміливо запитав Віка.
Літописець наш, відповів князь. Теж людина мудра, але до тебе, видно, йому далеченько.
Обличчя в рудобородого при словах отаких скривилося, і він іще дужче зігнувся над своїми пергаментами.
Але хоч як приємно розгорталися події, Віка помітив: бояри, котрі спершу слухали все, пороззявлявши роти, тепер потай перешіптувались, переморгувались, кидали сердиті погляди на хлопця і несхвально хитали головами. А вищий від усіх Онисим щось говорив, розмахував руками і разів зо два за князевою спиною тицьнув пальцем у Віку.
І хлопця це було занепокоїло, але він перехопив приязний князів погляд і подумав: поки князь прихильний до нього, боятися нема чого.
А тепер, оголосив князь, прошу всіх на учту на честь нашого дорогого гостя. Він ніжно взяв Віку під руку й повів поперед усіх до сусідньої зали.
Про що говорилося, що готувалося за його спиною, хлопець не знав, та щось підказувало йому попереду ще ждуть непереливки.
Ну що ж, він, посланець майбутнього, озброєний знаннями XX століття, ладен прийняти бій. Бо хіба ж не справдилось усе, про що мріялось йому у скверику на лаві? Чи ж не вчиться він аж у четвертому класі, не знає тієї безлічі речей, що про них оці мудрагелі і поняття не мають? Чи ж розказав він їм усе? А як подумати, а як пригадати! Ого-го! Ще побачимо, чиє буде зверху!
І з отакими втішними мислями, сповнений гордощів за себе і за свою розумну голову, Віка у супроводі князя й князевого почту ввійшов до стравниці.
Розділ III
Зала, куди увіпхалася громада, відрізнялась од попередньої значно більшими розмірами. Тож усі бажаючі вдосталь намилуватися Вікою, а заразом і підобідати на дурничку, вільно в ній розмістилися.