Це з гори, мабуть? поспитав несміло князь.
І під гору. Куди хочеш, туди й їдеш.
А може, він усе-таки бреше? не так упевнено, але все ж долив ополоник дьогтю у діжку Вічиного тріумфу боярин.
Хто бреше? Я? обурився Віка. Ви що, дядю?
Облиш, облиш, Онисиме, докинув і князь. Відчуваю правду мовить отрок. Хіба можна таке вигадати? Словечка оці їх не вигадаєш, це знати треба. Правда?.. Тебе як звуть?
Віка.
Правда, Віко?
Ха! Ще б пак! погодився хлопець. А от іще телефон! Знімаєш трубку, і чути, що говорять на тому кінці міста.
На тому кінці так і сів князь на вчасно підставлене Онисимом крісло.
Навіть до Києва можна подзвонити, до Львова, розпалювався Віка.
Це ж який дзвін треба! сплеснув руками князь.
Та не дзвін, одмахнувся Віка. А телефон. Та хіба це все! розохотився ще дужче. От, скажімо, телевізор! Чули? Я так і думав. А парове опалення без дров у хаті тепло? А ліфт? Холодильник? Кавомолка? Кіно! А консерви знаєте? А я знаю. А поїзд? Ту-у Чик-чик-чик А трактор? Екскаватор! Інкубатор! Хух! Віка аж засапався. Касетник знаю, жувачку, кіндер-сюрприз та інші многії премудрості, закінчив несподівано для самого себе.
Ех ма! вхопився за голову князь. Мені таке й не снилося. Багато незрозумілого в твоїх словах, але вірю тобі. Невже все це знаєш? дивився з повагою на хлопця.
Аякже! Самі ж бачите.
І навіть Онисим не знайшов, що сказати. Стояв тільки й кліпав очима.
Всі чули? запитав князь у когось за Вічиною спиною, і хлопчина озирнувся.
Він так захопився власною розповіддю, що й незчувсь, як до зали набилося повно люду. Бояри з посохами у високих хутряних шапках, воїни з мечами, мабуть, князева охорона, місцева знать, челядь з усього терема стояли упереміш і мовчки дивилися на Віку. Цікавість і захват читались у їхніх очах.
Княжич тут? запитав князь.
Тут, пробився наперед хлопець трохи старший од Віки, із чималою книгою під пахвою.
Добре, кивнув князь. Учись, чадо. Бач, що наука дає. А ти грамоти ніяк не подужаєш. Учитель на тебе скаржиться. Подивися, з кого слід приклад брати. З отрока премудрого.
Віка мимохіть розплився у посмішці. Таких приємних слів йому ще ніколи не говорили.
Де ж ти взявся такий? захоплено звернувся князь до Віки. Скільки ти книжок перечитав?
Ого! відказав гордо Віка. Хіба ж я їх лічив! Я он лише за це літо прочитав книжок із пять і одну брошуру: «Що слід знати про сказ».
На князя це останнє повідомлення справило чогось найбільше враження.
Рідний ти мій! у щасливій нестямі підбіг він до Віки. Віко! Вікусику! Учись! Учись, гультяю! дав він запотиличника синові. Будеш, аки отрок, прерозумним.
Княжич сердито зиркнув на Віку і протягнув:
Я ж стараюсь, батечку.
Стараюсь! А пергамент з лічби хто третього дня спаскудив? Хто ляпку на книгу поставив? Хто завдання з грецької на тому тижні не виконав? Це тобі не старі часи, коли без науки обходились! Вікусику! знов повернувся до гостя. А ти надовго до нас? Лишайся назавжди. Будеш пестуном княжичевим, вихователем, значить. Га? Вчитимеш його розуму, премудрості своїй. Житимеш у моєму теремі, хороми тобі відведу. А не хочеш окремий терем для тебе збудую, челяді дам. Що забажаєш усе твоє буде.
Та ні, князю, дякую, одказав хлопець. Мені додому треба, на понеділок уроки Знаєте, вчасно схаменувся, я в себе теж учу людей всяких. Шкода їх аж плакати хочеться. Приходять, повчи нас, кажуть, Віко, а то зовсім пропадемо. Бєшся з ними, бєшся, а толку ніякого. Один скульптури ліпить, другий оповідання пише весь клас такий. Я їм говорю: «Вам би тільки волів поганяти, а не в науку лізти», та де там! Ходять, просять От і доводиться. Бо де ж вони ще такого, як я, візьмуть?
З усіх слів князь зрозумів лише, що у Віки безліч дурних учнів, і знову взявся за своє:
Ну от бачиш, багато бевзів усяких. А тут один лише синочок. Єдиненький у мене. Миню, Миню, покликав. Ходи-но сюди. А ви йдіть собі, звернувся до натовпу. Хто може лишитися, той сам знає.
Що, тату? підійшов княжич.
Ось, хочеш розуму набиратись у вчителя премудрого?
Хочу, зітхнув княжич, і в очах його Віка прочитав дуже нехороше до себе ставлення.
Хоче, хоче, заговорив князь до Віки. І тобі ж краще. Замість багатьох учитимеш одного. А він же в мене не дурний хлопець. Де там! Аби ж то воно було так я його й не чіпав би. Грамоту осягнув. От диви. Це що таке? запитав у Мині і, не чекаючи відповіді, витягнув у нього з-під пахви здоровенну книгу й розкрив навмання. Читай, щоб учитель чув.