За тиждень до цього я вперше побачив Мері після коледжу, тобто після випуску трьома роками раніше. Мені зрештою відкрилася та правда, яка переслідувала мене з першої миті, правда, яку я роками намагався ігнорувати, правда, яку потрібно було визнати, яку Мері заслуговувала почути і повірити, вона була еталоном, за яким я оцінював усіх інших жінок. Прибув іще один потяг, і нова партія пасажирів почала виходити, коли Мері подзвонила мені та сказала, що вже приїхала.
Коли я поглянув на вулицю, метелики здійнялися високо вгору. Посеред натовпу йшла жінка, яка назавжди змінила мій погляд на жінок узагалі. Мері виділялася з натовпу, наче троянда в безплідній пустелі. Вона посміхалася незабутньою яскравою усмішкою і йшла зі звичною для неї сюрреалістичною і пянкою витонченістю. Коли Мері помітила мене і почала переходити дорогу, її усмішка якимось чином стала ще привабливішою.
Тоді я ще не знав, що це побачення стане початком просвітницької подорожі, у кінці якої я зрозумію, що недостатньо прислухатися до свого серця, якщо дозволяти своїм страхам створювати навіть легкий відтінок вагань або стриманості.
Наступні два роки були для нас «американськими гірками». Ми годинами розмовляли, сміялися і втішалися одне одним, наче наші злети, падіння і решта всього світу були абсолютно несуттєвими. Я повністю розчинився в роботі, яку створив для себе, робити все, аби вона почувалася максимально комфортно, безпечно і щасливо. Я думав, що в її очах проглядалася взаємність.
Я був захоплений не лише вродою Мері, це було щось значно рідкісніше і важливіше. За моїми стандартами, ніщо не могло зрівнятися з людиною, яка без зусиль випромінювала енергію, що невимушено долала всі стреси, одночасно дозволяючи побачити все найважливіше в житті з неймовірною чіткістю і радістю. Жінки, з якими я зустрічався згодом, мали всі ті риси (розум, почуття гумору, зовнішня/внутрішня краса і співчуття), які мені подобалися, але їх було замало, аби вдовольнити мене, мені було потрібно значно більше. Мені була потрібна жінка з унікальною здатністю глибоко зміцнювати та надихати мене; жінка, яка змусить мене стати найкращою людиною просто тому, що я розумітиму, що вона заслуговує на найкраще з того, що я можу їй запропонувати; жінка, чиє щастя для мене буде таким же важливим або важливішим за власне.
Врешті-решт ми розійшлися, а я думав: чому впродовж тих двох років у наших стосунках була то пристрасть, то охолодження? Чи тому, що я недостатньо наполегливо пояснював, чого хотів? Чи тому, що ми обоє боялися довіряти одне одному, а в серйозних стосунках відповідальність є невідємною частиною? Можливо, мої інстинкти мене підводили і вона ніколи не відчувала до мене того, що відчував до неї я. Якою б не була причина, мої почуття до неї не змінилися. Якимсь дивним чином мені взагалі все одно, через що ми розійшлися; для мене важливо, щоб вона була щаслива і в безпеці. Як би я не хотів бути тим, хто змушує її посміхатися, я вже радітиму з того, якщо знатиму, що вона завдяки комусь посміхається і той «хтось» шанує її (як вона на те й заслуговує).
Хоча наші стосунки скінчилися інакше, ніж я хотів, я отримав цінний урок. Чесно кажучи, хоча я називав Мері «та, яка пішла», страхи і сумніви, які зрештою нас розлучили, зробили її «тією, якої ніколи не було».
І хоча я б хотів повернути час і змінити плин наших стосунків, я ні про що не шкодую. Я прислухався до свого серця, і, хоча Мері ніколи не відповідала мені повною взаємністю, вона все одно заслуговувала на мою любов, яку я віддавав їй. Я зрозумів, що, коли в житті зявляється така особлива людина, як Мері, треба заради себе і неї класти на карту все своє життя. У протилежному разі ви дозволите своїм страхам обмежити своє майбутнє і залишитеся лише зі спогадами про «ту, яка пішла» або, ще гірше, про «ту, якої ніколи не було».
Джефрі Нейтан Ширріпа18
Веселка
І коли він говорив про пізнання, я подивився вгору і побачив різнокольорову веселку, що зявилася наді мною.
Чорний Лось1995-й був паскудним роком: у серпні помер мій чоловік, із яким ми пробули в шлюбі сорок вісім років, а чотири місяці по тому померла моя мама. Після десяти років піклування про чоловіка і матір, що я мала тепер робити? Нескінченно довго тяглися дні і ночі на самоті. Мій розум постійно був заповнений темними і похмурими думками. Якщо я засинала, то мені снилися кошмари. Одного дня місцевий пастор запросив мене до групи підтримки тих, хто втратив близьких. Я неохоче пішла і познайомилася з людьми, які ділилися своїми почуттями й розповідали, як їм удається впоратися з труднощами. Зрештою, щоб позбутися депресії, яка нависала наді мною, я вирішила трохи помандрувати. Я не ризикувала подорожувати одна, тож узяла із собою чотирьох онучок-підлітків. Чарівної червневої сонячної днини ми піднялися на борт корабля «Nieuw Amsterdam» у Ванкувері й рушили до Аляски. В одній каюті були дві старші сестрички, а в іншій я з двома меншими.