Це обовязково? спитала я. Доконче маєш їхати саме тепер?
Він удавано здивувався.
Як це «саме тепер»?
Я трохи знітилася.
Та нічого особливого. Просто я спитала, чи не можна відкласти цю подорож. Адже сам знаєш, що ми мусимо декого обовязково відвідати.
Кортіло запитати, чи він їде сам. Найбезглуздіші здогади роїлися в голові. Може, Яцек вирішив повернутися до тієї жінки, може, вони тікають разом? Але ж може бути й таке, що Яцек виїжджає, щоб сховатись од неї. Ну чому він не хоче поговорити зі мною відверто? Невже не довіряє мені?! А отой його вираз обличчя такий, наче він чекає моїх подальших запитань і вже наперед має на них готові відповіді. Як це прикро бачити!..
Здається, озвався нарешті Яцек, тебе дивує моє відрядження. Але ж мені раз у раз доводиться кудись їхати.
Ні-ні. Нічого мене не дивує. Сказати, щоб запакували тобі фрак?
Він похитав головою.
Не треба. Два костюми ото й тільки. Я не хочу брати великої валізи, бо думаю повернутися літаком.
За три дні?
Так. Найпізніше за чотири.
Сказав це таким тоном, що я одразу заспокоїлась. Та коли через годину викладала речі до пакування, ненароком узяла в руки Яцекову чекову книжку. І знову моя чутлива інтуїція спонукала мене перевірити, чи не зняв він останніми днями з рахунку якоїсь великої суми. На корінці, датованому сьогоднішнім числом, значилася цифра 52 000 злотих. Я мало не зойкнула. Адже добре памятаю, що всього на рахунку було щось трохи більше від тієї суми. Виходить, він забрав усе.
Я ніколи не проводжала Яцека на вокзал, отож і сьогодні не могла собі цього дозволити, щоб не збудити його підозри. І все ж мусила там бути. Хотіла пересвідчитися, чи він справді сяде в паризький поїзд і чи буде сам, чи не їде з нею. Треба було вигадати якийсь привід. Одначе в голові мені все так плуталося, що нічого розумного не спадало на думку. Лишалося сподіватись тільки на дядька Альбіна.
На щастя, цього разу я застала дядька вдома. Він сам відчинив мені двері.
Як ся маєш, мала? Ого, яке розкішне хутро! А крій який! Та й лиск чого вартий
Дядько посадовив мене на канапі й пригостив вином. Сам, звичайно, сів поряд навмисне надто близько. Інакше він не вміє. Та зараз, коли мені потрібна була його допомога, я, звісно, не могла дозволити собі жодних неприємних для нього порухів.
Як я здогадуюсь, улесливо почав він, ти прийшла сюди не тому, що нудьгуєш за мною. А шкода. Ти дуже гарна. Певно, твоя поважна і трохи пришелепкувата матуся задивлялася на мадонну Бальдовінетті або ж на якогось гондольєра. У них-бо там геть скрізь трапляються отакі чорні очі й мідяне волосся. Ну справді-таки Бальдовінетті! Невже тобі ще ніхто про це не казав?
Ні. І я навіть не знаю, чи це комплімент, бо ніколи не бачила того образу.
Дядько легенько торкнувся моєї руки.
Ти бачиш його, мала, по кілька разів на день у дзеркалі. Отож вважай сама, чи це комплімент, чи ні.
Ви, дядечку, справді небезпечний мужчина, засміялась я.
Думаєш, і досі?
Я придивилася до нього. Коли не зважати на сивину та зморшки коло очей і вуст, він був мужчина в повному розквіті. Якби не те, що я ніколи не відчувала потягу до літніх чоловіків і що я його (між нами кажучи) трохи лякаюсь, то хтозна, чи не зайнялась би я ним серйозніше. Ото був би скандал! Уявляю собі, який вигляд мав би тато!..
Не досі, а саме зараз, відказала я з добре обдуманою грайливістю. Адже мені треба було здобути його прихильність.
Дядько засміявся, вельми вдоволений. Підвівся і, поволі наливаючи собі вина, якусь мить стояв до мене спиною. Яке кокетство!
Уяви собі, заговорив дядько довірливо, що я й справді почуваю себе зовсім молодим. Це навіть трохи непокоїть мене. Де ж пак чоловікові вже пятдесят, а в нього ні поважності, ні статечності, а все лиш вітер у голові.
Я жваво заперечила:
Що ви, дядечку! Та у вас того вітру в голові ніколи й не було. Ви ж один з найрозумніших людей, яких я знаю. Тим-то я, власне, до вас і прийшла.
От чудасія! усміхнувся він. Здається, ти перша жінка, що прийшла до мене шукати розуму. Інших він найменше цікавить. Але з цього я можу судити, що ти вскочила в якусь халепу. Га?
Дядько знову сів біля мене і пильно подивився мені у вічі.
Ну, признавайся, підмовляв він мене. Мабуть, отой твій нудний Реновицький перехопив якогось листа, що його написав тобі Тото?
Я відчула, як червоніють мої щоки.