Я зумисне проказала це з притиском, щоб подратувати її.
А в який спосіб він поверне ті листи?
Можеш не турбуватися, відказала я. Спосіб не має значення. Можу послати до нього Юзефа або першого-ліпшого розсильного. Я трохи помовчала й додала: А може, й сама до нього піду.
Гальшка уїдливо посміхнулася.
Я бачу, це посередництво не вельми тобі прикре
Ти ж добре знаєш, що задля тебе я ладна на все. Той добродій начебто дуже засмутився, але ти, певне, рада, що вже ніколи його не побачиш?
Чому це я ніколи його не побачу? здивувалася Гальшка.
Як чому? запитала я. Адже ж це ясно як божий день. Повернувши листи, він не зможе більш примусити тебе ходити до нього.
Ах, звісно! схаменулася Гальшка. Звісно, що так. У кожному разі, я тобі безмежно вдячна, Ганечко.
Ще зранку я звеліла Юзефові ретельно записувати, хто нам телефонував, і, повернувшись, насамперед перебігла очима всі записи на папірці. Там було кілька незначущих, але між ними й таке: «З готелю Брістоль».
Незважаючи на пізню годину, я мусила розбудити Юзефа. Він сказав, що з «Брістоля» дзвонив портьє і запитував, коли повертається пан Реновицький.
Нарешті якийсь певний слід! Очевидно, портьє телефонував за її дорученням. Я одразу попередила, що завтра не обідатиму й не вечерятиму вдома. Маю бути в «Брістолі».
Неділя
Десь перед десятою подзвонив Тото і запропонував поїхати з ним на прогулянку до Яблонної. Я залюбки згодилась. В його величезному «мерседесі» їдеш, як у колисці.
Коли я сіла обіч Тото, він витяг з кишені пачку банкнотів і, переможно усміхаючись, подав мені.
Що це таке? здивувалась я.
Виграш, відказав він. Ти мала слушне передчуття. Карта мені йшла, як у казці. Всіх понакривав, навіть отого твого шалапутного дядечка. Тепер ніколи не сяду грати, не взявши в тебе якогось дрібязка на щастя.
Тото! Ти справді виграв? не вірила я своїм очам.
Слово честі, засміявся він. Понад три тисячі.
Я не хотіла брати гроші. Казала, що не маю на них ніякого права, бо то він їх виграв. Зрештою, погодилася на те, щоб він зі мною поділився, але він зробив ображену міну і запротестував:
Я грав на твої гроші, грав для тебе і на твоє щастя. Виграш належить тобі. Якщо не візьмеш гроші, я викину їх у вікно.
Що ж я мала діяти? Зрештою, такі гроші на дорозі не валяються. Куплю йому якусь дрібничку, і все буде гаразд.
Трохи подумавши, я спитала Тото:
А той пан Альбін Нєментовський багато програв?
Не знаю, не звернув уваги. Думаю, що небагато, якихось кілька сот злотих. Він ніколи не ризикує, хоч грає чудово. І знаєш що? Тепер я вже не вірю тим пліткам, що ходять про нього. Якби він був шулером, то, напевне, не програв би.
Сказати правду, я аж надто добре знала, що Тото помиляється. Мати розповідала, що колись дядька навіть застукали на гарячому в якомусь казино чи клубі. Коли роздавали карти, він ніби ненароком клав перед собою золоту цигарницю, а вона була так відполірована, що він бачив у ній, як у дзеркалі, всі карти. Зчинився скандал, і дядька знов мало не посадили до вязниці.
Я передчувала, що дядько Альбін зателефонує, і не помилилася. Не заходячи в розмову, я попросила його приїхати.
За чверть години він зявився з вельми кислою міною.
Твій чичисбей вже, напевно, казав тобі, обізвався дядько, вітаючись зі мною. Напевно, розповів уже, що вчора я програвся до нитки.
Еге ж, згадував, що не йшла вам карта.
Останнім часом мене переслідують невдачі. Мушу признатися, що лишився майже без гроша.
Я вирішила змусити його взяти у мене гроші. Звісно, я не могла признатися, що його програш лежить у мене в сумочці, але запропонувала йому позичку.
Я дала тисячу злотих, а дядько написав розписку за всією формою, хоч я намагалася переконати його не робити цього.
Потім я розповіла дядькові про своє відкриття: що та жінка мешкає в «Брістолі».
Зараз же звідси поїду та й розпитаю портьє. Одначе ти маєш сказати мені точну годину того дзвінка.
Зараз спитаю Юзефа.
Я попрохала дядька, щоб він зачекав, і пішла розпитати Юзефа. На жаль, він докладно не памятав. Сказав мені, що то було десь близько десятої.
Тим часом, як я розмовляла з Юзефом, сталося те, що належало передбачити: до вітальні впхалася тітка Магдалена. Позирнула, сказала «перепрошую» і вийшла, але напевне встигла придивитися до дядька. Щоправда, вона його не знає і ніколи раніш не бачила, але ж то така язиката, що не забариться роздмухати з цього цілу історію.