Всего за 129 руб. Купить полную версию
У королівському саду є вишні?
Мацюся здивувало таке запитання, але, відчуваючи до Фелека велике довіря, він сказав, що є й вишні, й груші, і обіцяв крізь ґрати передавати їх Фелекові, скільки той забажає.
Отже, часто бачитися нам не випадає, бо нас можуть вистежити. Вдаватимемо, що ми незнайомі. Будемо листуватися. Листи кластимемо на огорожі (поруч з листом можуть лежати вишні). Коли цю таємну кореспонденцію буде покладено, ваша королівська величність свисне, і я все заберу.
А коли в тебе буде готова відповідь, ти свиснеш, зрадів Мацюсь.
Королю не свистять, рішуче відказав Фелек, я мушу подати сигнал інакше стану віддалік і куватиму зозулею.
Гаразд, згодився Мацюсь. А коли ти знову прийдеш?
Фелек довго щось обмірковував і нарешті відповів:
Я не можу приходити сюди без дозволу. Мій батько взводний, і в нього дуже добрий зір. Батько не дозволив мені навіть підходити до огорожі королівського саду і багато разів попереджав: «Дивись, Фелеку, щоб тобі ніколи не спало на думку лізти по вишні в королівський сад. Памятай це твердо, так само, як і те, що я твій рідний батько: коли тебе там спіймають, я здеру з тебе шкуру й живого з рук не випущу».
Мацюсь знітився. Це було б жахливо. З такими труднощами знайшов він друга, і от, з його, Мацюсевої, вини з цього друга можуть здерти шкуру! Ні, справді, це вже надто велика небезпека.
Ну, а як же ти тепер повернешся додому? спитав стурбований Мацюсь.
Хай ваша величність залишить мене, а я вже якось дам собі раду.
Мацюсь визнав ці слова слушними й вийшов з малинника. І саме вчасно, бо іноземний вихователь, занепокоєний відсутністю короля, пильно розшукував його в королівському саду.
Мацюсь і Фелек діяли тепер спільно, хоч їх і розєднували ґрати. В присутності лікаря, який щотижня зважував Мацюся і вимірював, щоб знати, як росте й набирається сили маленький король, Мацюсь часто зітхав і скаржився на самотність, а одного разу навіть згадав при військовому міністрові, що дуже хотів би вчитися військовій справі.
Може, ви, пане міністре, знаєте якогось взводного, що міг би давати мені уроки?
Звичайно, бажання вашої величності вчитися військовій справі дуже добре, але чому вас має вчити взводний?
Може, навіть син взводного, зрадів Мацюсь.
Військовий міністр насупив брови й записав вимогу короля.
Мацюсь зітхнув: знав, що той відповість.
Про вимогу вашої величності я доповім на найближчому засіданні ради міністрів.
«Нічого з цього не вийде; надішлють до нього, певно, якогось старого генерала». подумав Мацюсь.
Проте сталося інакше. На найближчому засіданні ради міністрів обговорювали лише одне: королю Мацюсеві оголосили війну одразу три держави.
Війна!
Недарма Мацюсь був правнуком хороброго Павла Переможця кров у нього заграла. О, коли б мати скло, що запалює ворожий порох на віддалі, і шапку-невидимку!
Мацюсь чекав до вечора, чекав другого дня до полудня. І даремно. Про війну сказав йому Фелек. На кожний попередній лист Фелек кував лише тричі, а цього разу прокував, мабуть, із сто разів. Мацюсь збагнув, що в листі буде надзвичайне повідомлення. Проте він і гадки не мав, що таке надзвичайне. Війни вже давно не було, бо Стефан Розумний умів жити в злагоді з сусідами, і хоч великої дружби між ними не відчувалося, одначе й відвертої війни ні він сам не проголошував, ні інші не наважувались йому оголосити.
Зрозуміло: вороги скористалися з того, що Мацюсь маленький і недосвідчений. Але тим дужче прагнув Мацюсь довести, що вони помилилися, що король Мацюсь, хоч і малий, зуміє оборонити свою країну. Лист Фелека повідомляв:
«Три держави оголосили вашій королівській величності війну. Батько мій завжди нахвалявся, що при першій же звістці про війну напється з радощів. Я жду цього, бо нам необхідно побачитись».
Чекав і Мацюсь. Він думав, що того ж дня його запросять на надзвичайне засідання ради, і тоді він, Мацюсь, законний король, візьме до своїх рук державне кермо. Якась нарада справді-таки відбулася вночі, але Мацюся не покликали.
А наступного дня іноземний вихователь відбув з Мацюсем урок, як і звичайно. Мацюсь знав придворний етикет, розумів, що королю не можна капризувати, впиратися й сердитись, а тим паче в таку хвилину він не хотів хоч би чим принизити королівську гідність. Тільки брови його були насуплені й чоло наморщене. І коли під час уроку він глянув у дзеркало, йому спало на думку: «У мене вигляд майже такий, як у короля Генріха Запального».