Обставини життя перетворюють нас на вузьких фахівців, і ми забуваємо сповнену надій дитину, що живе всередині нас і про яку Христос сказав, що лише завдяки їй можна увійти в Царство Небесне.
У стародавніх містеріях Діоніса цю золоту дитину порівнювали з чарівним дельфіном, що поринає у безодню і знову піднімається на поверхню води. Ця дитина безсмертна. Вона існує поза межами простору і часу, то зявляючись, то зникаючи в нескінченному ланцюзі втілень. Вона була, є і буде завжди поруч із нами, бо сутність її вічність, сталість, незмінність. Зберігаючи у своїх роздумах глибокий філософський підхід, спробуємо зясувати, чи можливий спокій внутрішній і спокій зовнішній.
Хто ж ми? Ми таємниця. Наша суть у потаємному. У кожному з нас є загадковий спостерігач, здатний проникати в душу, за межі проявленого світу. Як же можна знайти внутрішній спокій? Зауважимо, що, кажучи про спокій, ми не маємо на увазі спочинок і нерухомість. Визнаючи, що є винятки, гідні поваги, ми таки не віримо у святенників-аскетів, що живуть високо в горах, далеко від світу, що перебувають у нерухомості, невтомно повторюють ту чи іншу східну мантру і стверджують, що саме завдяки цьому вони знаходять внутрішній спокій. Не можна плутати спокій і нерухомість. Людина може перебувати у спокої, але не мати спокою в серці. Внутрішній спокій це щось більше, ніж просто спокій або просто рух, оскільки й те, й інше саме по собі не є цінним.
Живучи у чуттєвому світі з його численними дзеркалами, який дуже часто відбиває хибні ідеї, ми піддаємося волі мінливої думки, яка все пізнає через порівняння. Кожна річ може здаватися і маленькою, і великою, в залежності від того, з чим порівнювати.
Як досягти спокою, що був би дійсно внутрішнім? Ми повинні шукати його не у спокої і не в русі, а в справжній гармонії, в її універсальних законах, що керують усім Всесвітом, згідно з якими людина не ізольований елемент, ворожий іншим людям і самій природі, а справжній друг всього сущого. А друг це не той, хто сидить із нами за одним столом і ділить із нами їжу, а той, про кого з упевненістю можна сказати, що він завжди поруч, що ми з ним завжди разом. Як казали давні римляни: це той, хто живе у злагоді з нами серце з серцем.
Отже потрібно розуміти, що внутрішній спокій це, перш за все, мир із самим собою. Ніхто ніколи не міг створити його штучно, але в нас завжди була, є і буде гармонія, природна, вроджена. Проблема в тому, що людина часто руйнує її власним способом життя. Ми повинні шукати внутрішню гармонію. Якщо ми щиро прагнемо цього, знайти її не так вже й складно.
Ми вважаємо, що мир і спокій це внутрішній стан, що ґрунтується на гармонії. Це гармонізація нашого єства в цілому і окремих його частин між собою.
Філософи давнини вчили, що людина не просто тілесна оболонка, над якою витає якась субєктивна і вельми абстрактна душа. Людина істота набагато складніша, що має, можна сказати, сім частин, або тіл.
Кожній із частин, що складають наше людське єство, властива деяка форма внутрішнього сепаратизму. Емоції діють по-своєму, розум по-своєму. Часто у нас виникають думки, що, не маючи творчої основи, перетворюються на навязливі ідеї, подібні до міфічного змія, що кусає себе за хвіст. Замість того щоб підніматися на новий рівень і приводити до нових знань (що було б логічно), часто такі думки крутяться в одній площині. Скільки разів ми були у владі подібних ідей! Вони є частиною складного процесу, що, дійшовши до кінця, починається знову. І замість того щоб привести до нових і важливих висновків, наші думки знову і знову повертають нас у вихідну точку. Ми знову і знову йдемо замкнутим колом. Певною мірою саме це порушує наш мир, наш простий, нічим не обтяжений спокій.
Кожен із нас має володіти неабиякою моральною силою, щоб знайти в собі єдиний і неповторний «промінь світла», що веде нас шляхом, і йти за ним, як би банально чи безглуздо це не виглядало в очах інших людей. Ми повинні йти тим шляхом, який самі вважаємо вірним, не звертаючи уваги на те, що скажуть інші. Мова йде не про те, щоб стати егоїстом або нехтувати чужою думкою, а про те, щоб зберегти власну індивідуальність. Ми повинні звести в собі цитадель своєї свободи, без якої нам ніколи не досягти ані миру, ані спокою. В іншому випадку є небезпека уподібнитися голосному дзвону: його тягнуть ті, інші, а він висить догори дриґом і гойдається з боку в бік, не відаючи, про що дзвонить, про похорон чи про перемогу.