Єдині у своєму прагненні вирости, земні діти однаково безпечні і зухвалі. Граючись із паперовими муляжами на воді, торкаючись стиглої мякої глини, втоптуючи карамельки у розпечений асфальт, не шукають істини чи сенсу. Їм природно грузнути ногами в багнюці і полохати тишу, злизувати росу на підвіконні і копіювати поведінку степового канюка. Із вітром змагатись, від грози під ковдрою ховатись.. Або ж не лякатись і питати про все на світі. Коли нічне травневе небо розпорює блискавка і заходиться мокрим кашлем грім, біле світло повертає мені її дитячі фото.
Інша вона ривком тенісистки зіштовхнула планету. Біль, що додає мужності і сили, назавжди відбирає дитинство.
Більше земля не змусить гойдатися. Білий океан не топитиме, сонця не засліплять, ніч не схвилює. Понад сушею вона недосяжна, понад безоднями вільна.
Покликав би її. Якби знав.., як.
Наречені соціумом знають свої імена. Озираються на вібрації знайомих їм звуків. А ті, що ховаються під високими стелями Тригорових зелених лабіринтів, голови не повертають. Заручники власної унікальності, не памятають ані іншого ігрового поля, ані власних імен. Не кожному випадає осяяна здогадом мить, щоб зупинитись і зміряти відстань до перегородки. Ті, що змогли, стали безіменними. Нехай землю успадковують смиренні сміливці переступлять вогняне коло, щоб досягнути неба.
Руйнування ширм добрий її дар. Не відає, куди мчить, і не знає інших горизонтів крайніше крайніх. Її зір приваблюють тіні невидимих ниток і лякливих силуетів, занедбані стежки, відлюдні майдани і сяйво парованих зірок.
Дотягнувся б до тої самої. Якби.. міг.
Що зорі уміють зваблювати, знають усі. Зваблені, ті, що кидають гральні кості, знають лиш пошепки: траєкторії визначені, швидкість зміряна, а місце падіння помічене старим білим хрестиком. Усі вірять, тому що страхаються не вірити. Не про неї це.
Я люблю її. Не тому, що знаю давно і впізнаю у пітьмі її кроки. Тому, що вона інша. Не схожа ні на мене, ані на свою земну матір, і завжди буде триматися осторонь. Якщо до цілісності склеїти усі шматки розбитого горнятка, може статись один зостанеться зайвий. Цим уламком буде вона. Частиною від іншого і не цілого, не мого.
Я не знаю, як її називати, не знаю, чи загляну колись знов у ті піщані озера, чи обійму і скажу, що люблю і вірю в неї. Лишень відчуваю незриму її присутність у затяжних спалахах грози. Чую сміх, який обіцяє розлитися океаном, запах дорожнього пилу, прибитого першими краплями зливи і вивіряння довгого погляду поруч із нею вона.. Спи Пустеле.. Онде кришаться твої береги.. Дитяча рука набирає гравію повні жмені.. Ану, як.. долетить.»
* * *
«Володарко, не маркуй світлом приречених на темну гру. Не сліпи тих, хто, живучи у пітьмі, не бачив ніколи тіней. Благослови оселю, ту що без вікон. Вона не видасть.
Рудокрилі пустельники, діти тихих літніх сутінків безшумно приходили зі світлої темряви, щоб позолотити вечірнім співом смугасту землю. Із тремтливими нотками в голосі скльовували із пісні слова й акорди. Несли їх Пустелі.. Те, що губилось дорогою, проростало голосом із трави і квітки, з іншого ткали свої епоси вершителі між людьми.
Уперше я почув її з дитячих вуст. Незнайомі слова покладені на старий мотив у виконанні володаря із соромязливою усмішкою. Сукенка в горошок, рипуча гойдалка, білий кіт і невянучі квіти співали в один голос:
«Зимовий ранок не проспи. Відкинь липку утому дивись за обрій, відчувай: повернемось додому. Зоря зрадлива, що вгорі, лишень затиснута в руці навчить тебе простому»
Той мотив і слова знав кожен жовторотий адеманин, але я їх тоді не розумів.
У дорозі з мелодією легшає чоловіча ноша, стає світлішим горизонт. Ніхто не шукає підтексту в словах. Їх автор, безликий і безіменний, давно розтанув у темних провулках старого Знайдення. Я так думав тоді.
Але іскра ще жевріла на зотлілих підмостках. Звірина заманила хлопця на хиткий мотузяний місток, латаний павутинням з історій. Щоб розум втратив опору, а серце приловчилося до бігового ритму. Вдивляючись у рятівну темряву, він побачив райдужний ореол обіцянки.
Видав погляд. Довгий, чіпкий, обрамлений попелястими віями і ламаною лінією вигорілих брів. Хижак був його двійником, а звірина його суть удаваною.